– За скільки… за скільки ви б могли продати таке? – запитав Браян. Він тицьнув на скалку не зовсім стійким пальцем. Лише тепер хлопець починав усвідомлювати, наскільки сильно на нього вплинула та подія. Це було схоже на те, коли тримаєш морську мушлю біля вуха й чуєш звуки океану… але в 3D і з «сенсерраундом». Йому палко хотілося, щоб містер Ґонт дозволив йому потримати скалку ще раз, може, трішки довше, але не знав, як попросити, а сам містер Ґонт не пропонував.
– Гм, дай подумати, – промовив містер Ґонт, складаючи пірамідкою пальці під підборіддям і даруючи Браянові пустотливий погляд. – Коли ми говоримо про таку річ – і більшість інших речей, які я продаю, справді цікавих речей – це залежить від покупця. Від того, що покупець бажатиме заплатити. Що б ти бажав заплатити, Браяне?
– Не знаю, – відповів Браян, згадуючи той дев’яносто один цент у кишені, тоді проковтнув слину й випалив: – Купу грошей!
Містер Ґонт закинув назад голову й щиро розсміявся. Браян помітив, що помилився де в чому. Коли він уперше прийшов, то подумав, що волосся в містера Ґонта сиве. Тепер побачив, що воно сріблясте лише біля скронь. «Мабуть, він стояв під світильником», – подумав Браян.
– Ну, Браяне, це було дуже цікаво, але в мене дійсно купа роботи перед завтрашнім відкриттям о десятій, тому…
– Звичайно, – промовив Браян, якого з неба на землю опустили думки про хороші манери. – Я також мушу йти. Вибачте, що забрав так багато…
– Ні-ні-ні! Ти мене не зрозумів! – Містер Ґонт поклав один зі своїх довгих пальців Браянові на передпліччя.
Браян руку відсунув. Він сподівався, що цей жест не здаватиметься неввічливим, але не міг нічого вчинити. Долоня містера Ґонта була тверда, суха і чомусь неприємна. Вона, між іншим, нічим особливо не відрізнялася від того шматка скам’янілого дерева, нібито з Моєвого ковчега чи звідки. Проте містер Ґонт був надто серйозний, щоб помітити той інстинктивний жест. Він відреагував так, наче то він, а не Браян учинив таке порушення норм етикету.
– Я просто подумав, що нам варто взятися до справи. Правду кажу, немає сенсу тобі дивитися на ту дещицю інших речей, які я ще не розпакував, їх небагато, а ти побачив найцікавіші з тих, які вже виставлено. Проте я досить добре знаю свій асортимент, навіть без інвентарної відомості, і в мене може бути дещо, що тобі б хотілося. То що тобі б хотілося?
– Йомайо, – промовив Браян. Йому б хотілося тисяч речей, а в цьому і є частина проблеми – коли питання ставиться отак прямо, він не міг сказати, яку з тисячі йому хочеться найбільше.
– Про це краще не роздумувати надто глибоко, – порадив йому містер Ґонт. Він говорив ліниво, проте очі, які уважно дивилися на Браянове обличчя, світилися енергією. – Я запитую: «Браяне Раску, чого тобі хочеться найбільше у світі в цю мить?» Яка твоя відповідь? Швидко!
– Сенді Коуфекса[16], – швидко відповів Браян. Він не усвідомлював, що його долоня розкрита для скалки з Ноєвого ковчега, доки не побачив її там, і так само не усвідомлював, що відповість на запитання містера Ґонта, доки не почув, як слова вириваються з рота. Але як тільки він їх почув, то знав, що слова цілком і повністю правильні.
– Сенді Коуфекса, – вдумливо повторив містер Ґонт. – Як цікаво.
– Ну, не самого Сенді Коуфекса, – уточнив Браян, – а його бейсбольну картку.
– Від «Топпс» чи «Флір»[17]? – поцікавився містер Ґонт.
Браян не йняв віри, що цей день може стати кращим, ніж уже є, але раптом так і сталося. Містер Ґонт знається на бейсбольних картках так само, як на скалках і жеодах. Це фантастично, просто фантастично.
– «Топпс».
– Я так розумію, ти зацікавлений у його картці новачка, – з жалем промовив містер Ґонт. – Не думаю, що можу тобі з цим допомогти, але…
– Ні, – перебив Браян. – Не з 1954-го. 1956-го. Таку мені хотілося б. У мене колекція бейсбольних карток 1956 року. Мене тато затягнув у це хобі. Це цікаво, і з того року лише декілька дійсно дорогі: Ел Кейлайн, Мел Парнелл, Рой Кемпанелла, оті хлопці. У мене вже більш ніж п’ятдесят штук. Включно з Елом Кейлайном. Він мені коштував тридцять вісім баксів. Я стільки газонів перекосив, щоб його дістати.
– Не сумніваюся, – усміхаючись, сказав містер Ґонт.
– Ну, як я й казав, більшість карток 56-го не дуже дорогі – по п’ять доларів, сім, іноді десять. Але Сенді Коуфекс у доброму стані коштуватиме дев’яносто чи навіть сотню баксів. Він не був великою зіркою того року, але виявився чудовим гравцем, і це ще тоді, коли «Доджерс» були в Брукліні. Усі їх тоді називали «Жопошники». Принаймні так тато розповідає.
16
17