– Це називається азка або, здається, ажка, – пояснив містер Ґонт. – У будь-якому разі, це амулет, який начебто відганяє біль.
Поллі спробувала всміхнутися. Вона хотіла бути ввічливою, але серйозно… вона прийшла аж сюди заради цього? Та річ не має навіть естетичної цінності. Вона гидка, сказати відверто.
– Я не думаю, що…
– Я також, – перебив він, – але в безнадійних ситуаціях часто звертаєшся до безнадійних методів. Запевняю вас, це не підробка… ну, тобто, її не виготовлено в Тайвані. Це автентичний єгипетський артефакт – не зовсім реліквія, але точно артефакт з періоду Пізнього занепаду. До неї йде сертифікат походження, де вказано, що це інструмент бенка-літіс, або білої магії. Я хочу, щоб ви прийняли цей предмет і носили. Звучить дурнувато. Мабуть, так і є. Але на землі й на небі трапляються дивні дива, про які ми подекуди мріємо, навіть у найнеобдуманіші моменти філософування.
– Ви в це дійсно вірите? – запитала Поллі.
– Так. Я бачив за своє життя такі речі, що лікувальний медальйон порівняно з ними – цілком звична річ. – На коротку мить у ясно-карих очах промайнув невловимий блиск. – Багато таких речей я бачив. Химерні закутки світу наповнені різним казковим сміттям, Поллі. Але не про те мова. Проблема тут у вас. Нещодавно, коли, мабуть, біль був і близько не такий сильний, як зараз, я подумав, наскільки неприємна ваша ситуація. І припустив, що ця маленька… річ… може бути помічною. Врешті-решт, що вам втрачати? Ви ж усе вже пробували, і ніщо не спрацювало, так?
– Містере Ґонт, я…
– Ліленд, будь ласка.
– Так, гаразд. Ліленде, я ціную вашу турботу, але боюся, що не настільки забобонна.
Поллі підвела голову й побачила, що ясні карі очі уважно дивляться на неї.
– Поллі, питання не в тому, чи забобонні ви… Оця річ забобонна.
Він перебрав пальцями. Азка м’яко застрибала на ланцюжку.
Поллі знову відкрила була рота, але цього разу не сказала нічого. Вона раптом згадала один день минулої весни. Нетті забула випуск «Видющого ока»[81], коли пішла додому. Ліниво гортаючи журнал, проглядаючи історії про дітей- вовкулак у Клівленді й геологічні формації на Місяці, схожі на обличчя Кеннеді, Поллі натрапила на рекламу якогось Молитовного Диска Древніх. Він мав би лікувати головні болі, болі в шлунку й артрит також.
Більшу частину оголошення займав чорно-білий малюнок. На ньому мужик із довгою бородою та чаклунським ковпаком (чи то Нострадамус, чи то Ґендальф, подумала Поллі) тримав у руці над тілом чоловіка в інвалідній колясці щось схоже на дитячу вертушку на паличці. З вертушки на інваліда лився конус світла, і хоча реклама не говорила цього прямо, малося на увазі, що той чоловік за день-два вже витанцьовуватиме до впаду в «Копакабані»[82]. Дурниця, звісно, забобонна цяцька для людей, розум у яких на межі або вже зовсім зламаний від постійного тиску болю й інвалідності, але все одно…
Вона довго дивилася на те оголошення і, хоч яким сміховинним воно було, ледь не набрала номер на 800, вказаний для замовлень телефоном. Бо рано чи пізно…
– Рано чи пізно людині, що страждає від болю, доводиться вивчати навіть найсумнівніші способи, якщо є ймовірність, що ці способи можуть привести до полегшення, – промовив містер Ґонт. – Хіба ні?
– Я… я не…
– Терапія холодом… терморукавиці… навіть лікування радіацією… для вас усе це не спрацювало, правда?
– Звідки ви про все це знаєте?
– Гарний торговець вважає обов’язком дізнатися про всі потреби своїх клієнтів, – сказав Ґонт м’яким, гіпнотичним голосом. Він рушив до неї, простягаючи обома руками срібний ланцюжок, на якому висіла азка. Поллі зіщулилася від тих довгих долонь зі шкірястими нігтями.
– Не бійтеся, дорога моя. Я й волосся вашого не торкнуся. Якщо будете спокійні… і не рухатиметеся…
І Поллі заспокоїлася. Вона не рухалася. Стояла, скромно схрестивши перед собою руки (досі сховані у вовняні рукавиці), і дозволила містерові Ґонту опустити срібний ланцюжок їй над головою. Він зробив це з ніжністю батька, що опускає вуаль нареченої своїй доньці. Поллі відчула себе десь далеко від містера Ґонта, від «Необхідних речей», від Касл-Рока, навіть від себе самої. Почувалася, ніби височіє на якійсь курній рівнині під нескінченним небом, за сотні миль від усіх людей.
Азка вдарилася об блискавку шкіряного водійського пальта, тихо дзенькнувши.
– Запхайте собі за пазуху піджака. А коли прийдете додому – за пазуху блузки. Його потрібно носити якомога ближче до шкіри, щоб досягти максимального ефекту.