Через п’ять хвилин Алан згасив передні фари й тихо закотився на під’їзну доріжку Поллі. Двері будуть зачинені, але він знав, у якому кутику сходів ґанку шукати ключ.
– А ти що тут ще робиш, Сенді? – запитав Норріс, коли зайшов досередини, послаблюючи вузол краватки.
Сандра Макміллан, вицвіла білявка, що пробула диспетчеркою округу на пів ставки майже двадцять років, саме накидала пальто. Вона мала дуже втомлений вигляд.
– Шила мала квитки на Білла Косбі[86] в Портленді, – сказала вона Норрісові. – Казала, що залишиться, але я змусила її поїхати – фактично за двері виштовхала. Ну дійсно, Білл Косбі, як часто він у Мейні буває?
«Як часто двоє жінок вирішують порізати одна одну на шматки через собаку, який узагалі, мабуть, з притулку тварин округу Касл?» – подумав Норріс… але не сказав.
– Думаю, нечасто.
– Та майже ніколи. – Сенді глибоко зітхнула. – Але скажу тобі секрет – тепер, коли все скінчилося, я майже шкодую, що відмовила Шилу, коли та пропонувала залишитися. Бо сьогодні така дурка – напевно, кожний телеканал штату дзвонив разів дев’ять, і до одинадцятої години було таке відчуття, ніби в нас тут супермаркет на різдвяний розпродаж.
– Ну то йди додому. Маєш мій дозвіл. Мудила ввімкнула?
Мудило – апарат, що перемикав дзвінки на домашній телефон Алана, коли диспетчерок не було на місці. Якщо в Алана ніхто не відповідав на дзвінок після чотирьох гудків, Мудило втручався й повідомляв абонентові, що потрібно набрати номер поліції штату в Оксфорді. Така кустарна система нізащо не працювала б у великому місті, але в окрузі Касл, найменшому за кількістю населення з шістнадцяти округів Мейну, вона діяла пречудово.
– Ввімкнула.
– Чудово. Мені здається, Алан не зовсім додому поїхав.
Сенді, зі знанням справи, підняла брови.
– Чула щось від лейтенанта Пейтона? – запитав Норріс.
– Нічого. – Пауза. – Норрісе, там жахливо було? Ну, тобто… ті дві жінки?
– Так, було гидко, – погодився він.
Цивільний одяг акуратно висів на вішаку, який він розмістив на ручці шафки з картотекою. Він зняв його й пішов у бік чоловічого туалету. Така звичка, переодягатися в уніформу й цивільне на роботі, була в нього вже десь зо три роки, хоча це рідко траплялося в такий глупий час.
– Іди додому, Сенді. Я все замкну, як закінчу.
Він штовхнув двері туалету й повісив вішак над дверцятами кабінки. Норріс саме розстібав сорочку, коли почувся легенький стукіт у двері.
– Норрісе? – гукнула Сенді.
– Та я, здається, тут один, – відповів він.
– Ледь не забула – тобі залишили подарунок. Він у тебе на столі.
Норріс припинив розстібати штани.
– Подарунок? Від кого?
– Не знаю – тут реально дурдом був. Але там ще картка є. І бант. Мабуть, таємна шанувальниця.
– Шанувальниця настільки таємна, що навіть я про неї не знаю, – промовив Норріс із чутним жалем. Він вийшов зі штанів і закинув їх на двері кабінки, поки одягав джинси.
Сенді Макміллан усміхнулася з краплею злоби.
– Містер Кітон сьогодні заходив, – сказала вона. – Може, то він залишив. Може, то такий подарунок, щоб ви мирилися й не сварилися.
Норріс засміявся.
– Було б непогано.
– Ну, завтра розповіси – дуже мені цікаво. Пакунок гарний. На добраніч, Норрісе.
– На добраніч.
«Хто міг лишити мені подарунок?» – загадався Норріс, застібаючи ширінку.
Сенді пішла, дорогою піднімаючи комір пальта: ніч була холодна і нагадувала, що зима не за горами. Однією з багатьох людей, яких вона бачила того вечора, була Сінді Роуз Мартін, дружина адвоката – вона з’явилася десь на початку вечора. Сенді навіть не подумала б сказати про неї Норрісові, той ніколи не крутився у вишуканих соціальних і професійних колах Мартінів. Сінді Роуз сказала, що шукає свого чоловіка, що мало певний сенс для Сенді (хоча вечір був такий розбушований, що Сенді навіть не здивувалася б, якби жінка сказала, що шукає Міхаїла Баришнікова), бо Альберт Мартін виконував певну юридичну роботу для міста.
Сенді сказала, що не бачила містера Мартіна, але Сінді Роуз, якщо бажає, може перевірити нагорі й подивитися, чи її чоловік не в містера Кітона. Сінді Роуз відповіла, що так і зробить, якщо вона вже тут. На той час комутатор знову світився, наче новорічна ялинка, і Сенді не побачила, як Сінді Роуз дістала зі своєї величенької сумочки прямокутний пакунок у яскравій фользі з фіолетовим бантом і поклала його на стіл Норріса Ріджвіка. Її обличчя заливала усмішка, поки вона робила це, але ця усмішка була зовсім не гарна. Радше жорстока.