Туз узяв конвертик. Коли кінчики пальців торкнулися Ґонта, той темний суцільний вогонь знову наповнив йому голову. Він простогнав.
– Ви поїдете своїм автомобілем за адресою, яку я вам дам, – пояснив містер Ґонт, – і запаркуєтеся на місці, де зараз стоїть моє авто. Я очікую його повернення до півночі, не пізніше. Думаю, вам вдасться впоратися значно раніше. Моє авто набагато швидше, ніж здається.
Він вишкірився, демонструючи всі зуби.
Туз знову спробував.
– Послухайте, містере…
– Ґонт.
Туз кивнув, голова погойдувалася туди-сюди, ніби у маріонетки в руках ляльковода-аматора.
– За інших обставин я би прийняв вашу пропозицію. Ви… цікавий. – Він хотів ужити не це слово, але це найкраще, на що він спромігся в дану мить. – Але ви маєте рацію – я дійсно в сраці, і якщо не знайду добрячий шмат готівки протягом наступних двох тижнів…
– Так а що з тією книжкою? – запитав містер Ґонт тоном одночасно веселим та докірливим. – Хіба ви не по неї прийшли?
– Це не та, яку…
Він усвідомив, що досі тримає її в руці, й опустив погляд. Зображення було те саме, але назва змінилася на ту, яку він бачив на вітрині: «Втрачені й загублені скарби Нової Англії» Реджинальда Меррілла.
– Що це таке? – ледь перебираючи язиком, запитав він. Проте раптом зрозумів. Він узагалі не в Касл-Року, а вдома в Мекенік-Фоллз, лежить на брудному ліжку, і йому все це сниться.
– Мені здається, книжка, – сказав містер Ґонт. – А хіба вашого померлого дядька не Реджинальд Меррілл звуть? Оце так збіг.
– Мій дядько за все життя не писав нічого, окрім чеків та боргових розписок, – відказав Туз тим же нерозбірливим сонним голосом.
Він знову глянув на Ґонта і зрозумів, що не здатен відірвати очей. Ґонтові ж очі постійно змінювали колір. Блакитні… сірі… бурштинові… карі… чорні.
– Що ж, – визнав містер Ґонт, – можливо, ім’я на обкладинці – це псевдонім. Можливо, цей фоліант я написав самотужки.
– Ви…
Містер Ґонт склав пальці пірамідкою під підборіддям.
– Можливо, це зовсім і не книжка. Можливо, всі ті дуже особливі речі, які я продаю, і не речі насправді. Можливо, це просто сірість з однією визначальною рисою – можливістю набувати форми того, що переслідує жінок та чоловіків у снах. – Він замовк, а тоді задумливо додав: – Можливо, це і є самі сни.
– Я нічого не розумію.
Містер Ґонт усміхнувся.
– Знаю. Це не має значення. Туз, якби ваш дядько дійсно написав книжку, чи могла б вона бути про схований скарб? Ви б могли сказати, що скарб – чи то захований під землею, чи в кишенях інших людей – це тема, яка його дуже цікавила?
– Він любив гроші, звичайно, – похмуро відзначив Туз.
– І що ж із ним сталося? – скрикнув містер Ґонт. – Він вам хоч щось залишив? Звісно ж залишив, чи ж ви не єдиний його живий родич?
– Він мені, блядь, і ламаного цента не залишив! – люто крикнув Туз у відповідь. – Усі в місті казали, що той старий хрич дотепер тримає перший десятицентовик, що він заробив, але коли він вмер, на рахунку в банку виявилося менше ніж чотири тисячі. Які пішли на похорон і прибирання того руйновища на вулиці. А коли відкрили його клієнтський сейф, знаєте, що знайшли?
– Так, – відповів містер Ґонт, і хоча рот мав серйозний вираз – навіть співчутливий, – очі в нього сміялися. – Товарні купони. Шість книжок купонів «Плейд» і чотирнадцять «Ґолд Бонд»[94].
– Саме так! – вигукнув Туз. Він із ненавистю дивився на «Втрачені й заховані скарби Нової Англії». Тривога й відчуття маревної дезорієнтації щезли, принаймні тимчасово, перед почуттям люті. – І знаєте що? «Ґолд Бонд» уже навіть не можна обміняти. Компанія закрилася. Усі в Касл-Року його боялися – навіть я трохи боявся, – і всі думали, що він багатий, як Скрудж Мак-Хуяк, але вмер банкрутом.
– Можливо, він не довіряв банкам, – сказав Ґонт. – Можливо, заховав свої скарби. Ви про таке не думали, Туз?
Туз розкрив рота. Закрив. Знову розкрив. Знову закрив.
– Припиніть, – наказав містер Ґонт. – Ви так схожі на рибу в акваріумі.
Туз поглянув на книжку в руці. Він поклав її на стійку й погортав сторінки, наповнені тісним дрібним шрифтом. І тут із книги щось вилетіло. То був грубий пошарпаний кусень коричневого паперу, нерівно зігнутий, і Туз одразу розпізнав, що його видерто з пакета для покупок «Маркету Гемпгіллів». Скільки разів маленьким хлопчиком він спостерігав, як дядько відриває шматок брунатного паперу, як оцей, від пакета, які він тримав під давнім касовим апаратом «Тоукгайм»? Скільки разів він бачив, як дядько додає цифри на такому папері… або пише на ньому боргові розписки?
94