«Цей глушник незаконний, – подумав Алан. – Склопакет[100]. Я можу його за це притягнути».
Але який сенс? У нього є серйозніші справи, ніж Туз Меррілл, який усе одно їде з міста. Цього разу назавжди, сподівався Алан.
Він дивився, як зелений «челленджер» розвернувся в недозволеному місці на Мейн-стріт і подався в бік потоку Касл на краю міста. Тоді обернувся й замислено глянув на зелений навіс неподалік. Туз повернувся в рідне місто й купив книжку – «Острів скарбів». Купив її в «Необхідних речах».
«Думав, те місце сьогодні зачинене, – спало на думку Аланові. – Хіба не так було написано на табличці?»
Він пішов угору вулицею до «Необхідних речей». Він не помилився, табличка повідомляла, що
ЗАЧИНЕНО У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВЯТКУВАННЯМ ДНЯ КОЛУМБА.
«Якщо Тузові відчинив, може, й мені відчинить», – подумав Алан і підняв кулак, щоб постукати. Перш ніж він опустив його, запікав причеплений до паска пейджер. Алан натиснув кнопку, що вимикала ненависний пристрій, і нерішуче постояв перед дверима крамниці… але насправді в нього не було вагань, що робити далі. Якщо ти адвокат чи власник бізнесу, то, може, й маєш можливість якийсь час ігнорувати підлеглих, але коли ти шериф округу – вибраний, а не призначений, – питань про пріоритети не має виникати.
Алан перетнув тротуар, тоді спинився і швидко обернувся. Він відчув себе ведучим у грі «світлофор», чиє завдання – спіймати інших гравців у русі, щоб їх можна було відправити на самий початок. Відчуття, що за ним спостерігають, повернулося, і цього разу дуже сильне. Він був переконаний, що побачить по той бік дверей здивований трепет опущених жалюзі.
Але ні. Крамниця й далі дрімала собі під незвично гарячим жовтневим сонцем, і якби він на власні очі не побачив, як Туз звідти виходить, Алан поклявся б, що там порожньо, хоч би як йому здавалося, що за ним слідкують.
Він підійшов до автомобіля, схилився, щоб узяти мікрофон, зв’язався з управою.
– Телефонував Генрі Пейтон, – сказала йому Шила. – Він уже має попередні звіти щодо Нетті Кобб і Вілмі Джерзик від Генрі Раяна. Прийом?
– Зрозумів. Прийом.
– Генрі сказав, якщо хочеш отримати найцікавіші деталі, він буде в себе десь до полудня. Прийом.
– Гаразд. Я саме на Мейн-стріт. Зараз буду. Прийом.
– Е, Алане?
– Так.
– Генрі ще питав, чи в нас хоч до кінця століття з’явиться факс, щоб він міг надіслати нам копії, замість того щоб постійно дзвонити й зачитувати тобі. Прийом.
– Скажи, нехай напише листа голові ради виборних, – похмуро порадив Алан. – Бюджет розробляю не я, і він це знає.
– Ну, я просто передаю те, що він сказав. Не треба зразу так шпичасто сприймати. Прийом.
Алан, проте, подумав, що Шила й сама звучить трішки шпичакувато.
– Кінець зв’язку, – сказав він.
Він сів в автомобіль і повісив мікрофон. Поглянув на будівлю банку, над дверима якого величезне табло показувало час – десяту п’ятдесят і температуру – вісімдесят два градуси[101]. «Господи, ще цього нам не вистачає», – подумав він. У всіх у місті якась ніби тропічна пітниця почалася.
Алан повільно рушив назад до муніципалітету, занурившись у думки. Не міг відігнати відчуття, що в Касл-Року діється щось, що от-от вийде з-під контролю. Божевілля, звісно, суцільне божевілля, але він просто не міг відкинути ці думки.
Розділ тринадцятий
Школи в місті було зачинено у зв’язку зі святом, проте Браян Раск усе одно не пішов би на уроки, навіть якби було відчинено.
Браян захворів.
Це була не якась фізична хвороба, не кір і не вітрянка, та навіть не бігунка, найпринизливіша та найжорстокіша з них. І це було не зовсім психічне захворювання – так, його психіку воно зачіпало, але здавалося, ніби це лише побічні ефекти. Та частина його, яка захворіла, була глибша, ніж розум. Посіріла й захворіла якась невіднятна частина його єства, яку ні лікарська голка не проколе, ні мікроскоп не розгледить. Він завжди був із сонячних хлопчиків, але тепер те сонце щезло, сховалося за важкими кручами хмар, які й досі згущуються.
Хмари почали збиратись у той день, коли він накидав болота на простирадла Вілми Джерзик. Погустішали, коли містер Ґонт прийшов до нього вві сні, одягнутий у форму «Доджерз», і пояснив, що Браян ще не повністю заплатив за картку з Сенді Коуфексом… але будь-які просвіти вони перекрили сьогодні, коли він спустився на сніданок.
Батько, одягнений у сіру уніформу, яку брав на роботу в компанію «Сайдинг і двері від Діка Перрі» в Саут-Перісі, сидів за кухонним столом, розкривши перед собою «Портленд Пресс-Геральд».
100
Glasspack – тип автомобільного глушника, в якому вихлопна труба проходить через центр самого глушника, а простір навколо наповнено склопластиком.