– Срані «Петріотс», – промовив він із-за газетної барикади. – Коли вже в них нарешті буде квотербек, який може нормально, блядь, кидати м’яч?
– Не матюкайся перед хлопцями, – докорила Кора біля плити, проте без звичної роздратованої настирливості – голос звучав віддалено, ніби думала вона собі про щось зовсім інше.
Браян сів на крісло й налив собі молока до пластівців.
– Здоров, Брай! – радісно промовив Шон. – Хочеш сьогодні в центр з’їздити? У відеоігри пограємо?
– Може, – відповів Браян. – Напевно…
А тоді побачив заголовок на першій шпальті газети й замовк.
У КРИВАВІЙ СУТИЧЦІ В КАСЛ-РОКУ ЗАГИНУЛО ДВОЄ ЖІНОК «Це була дуель», – заявляє наше джерело в поліції штату.
Там були фотографії двох жінок, одна біля одної. Браян упізнав обох. Одна – Нетті Кобб, яка жила за рогом на Форд-стріт. Мама говорила, що вона помішана, але Браянові вона завжди здавалася нормальною. Він кілька разів зупинявся, щоб погладити її песика, коли вона його вигулювала, і в ті моменти вона особливо не відрізнялася від усіх. Іншою була Вілма Джерзик.
Він побабрався в пластівцях, але так і не поїв. Коли тато пішов на роботу, Браян викинув промоклу кукурудзяну юшку у відро для сміття й піднявся у свою кімнату. Він очікував, що мама каркатиме на нього, докорятиме, як він так викидає добру їжу, поки в Африці голодують діти (вона, здається, була переконана, що думка про голодних дітей якось покращує апетит), але ні. Здається, цього ранку вона загубилась у власному світі.
Шон, проте, був на місці і, як завжди, продовжував його діймати.
– То що скажеш, Брай? Хочеш у центр? Ну? – Від збудження він ледь не пританцьовував з однієї ноги на іншу. – Могли б трохи пограти у відеоігри, може, зайдемо в ту нову крамницю з усілякими приколами на вітрині…
– Не наближайся до неї! – скрикнув Браян, і молодший брат відсахнувся від нього, а на обличчі в малого розквіт вираз шоку й розгубленості.
– Слухай, – продовжив Браян. – Вибач. Але тобі краще не ходити туди, Шоні. Те місце – повний жах.
У Шона тремтіла нижня губа.
– Кевін Пелкі каже…
– Кому ти будеш вірити? Тому пісюнові чи своєму братові? Ніяке то не класне місце, Шоне. Воно… – Він облизав губи, а тоді промовив те, що вважав самою суттю істини: – Воно погане.
– Що з тобою? – запитав Шон. Голос був лютий і на межі плачу. – Ти всі вихідні як той ханига! І мама теж!
– Я просто погано почуваюся, це все.
– Ну… – замислився Шон. Тоді прояснів. – Може, від відеоігор тобі стане краще? Брай, ходімо пограємо в «Ейр Рейд»[102]! У них є «Ейр Рейд»! Там можна сидіти всередині, крутитися в різні боки! Просто клас!
Якусь мить Браян зважував пропозицію. Ні. Він не міг собі навіть уявити похід в ігровий клуб, точно не сьогодні, а може, й узагалі ніколи. Там будуть усі інші діти – треба в черзі вистояти, щоб побавитися в дійсно класні ігри на кшталт «Ейр Рейду», – а він тепер не такий, як вони, а може, й на все життя змінився.
Врешті-решт, у нього ж є картка Сенді Коуфекса 1956 року.
І все одно, йому хотілося зробити щось хороше для Шона, для будь-кого – щось, що компенсує ту жахливу річ, яку він учинив Вілмі Джерзик. Тож він сказав Шонові, що, може, й захоче пограти у відеоігри по обіді, але до того часу нехай той візьме собі трохи четвертаків. Браян витрусив їх із великої пластикової пляшки з-під коли.
– Йомайо! – вигукнув Шон, округливши очі. – Тут аж вісім… дев’ять… десять четвертаків! Ти реально по ходу хворий!
– Так, мабуть, так і є. Повеселися, Шоні. І мамі не кажи, бо інакше вона скаже тобі їх усі назад покласти.
– Вона в себе в кімнаті, вилежується в тих своїх темних окулярах, – сказав Шон. – Навіть не знає, чи ми живі. – Він замовк, а тоді продовжив: – Ненавиджу ті окуляри. Вони реально страшні. – Він уважніше подивився на брата. – Ти справді якось хижо виглядаєш, Брай.
– Мені недобре, – зізнався Браян. – Мабуть, краще ляжу.
– Ну… я тебе почекаю. Може, тобі покращає. Я собі дивитимусь мультики на п’ятдесят шостому. Як тобі стане краще, спускайся. – Шон потрусив четвертаками між складених долонь.
– Так і зроблю, – запевнив його Браян і м’яко зачинив за собою двері. Молодший брат відійшов.
Але йому й близько не стало краще. Минав час, а він почувався дедалі
(хмарніше)
гірше. Він думав про містера Ґонта. Думав про Сенді Коуфекса. Думав про той крикливий заголовок новини: «У КРИВАВІЙ СУТИЧЦІ В КАСЛ-РОКУ ЗАГИНУЛО ДВОЄ ЖІНОК». Думав про ті фотографії, знайомі обличчя, що виринають із грудок чорних крапок.
Він майже заснув, аж раптом зі спальні батьків долинув звук маленького програвача. Мама знову слухає подряпані 45-ки[103] Елвіса. Вона майже всі вихідні тільки це й робить.
102