– Х-хт-хто це? – тихим пискливим голосом запитав він.
– Не знаю! – Шон відірвався від перегляду «Трансформерів», тому голос звучав роздратовано. – Здається, якийсь Кроуфікс. Щось таке.
Кроуфікс?
Браян стояв у дверному прорізі, у грудях гупало серце. На блідому обличчі палали дві великі клоунячі плями рожевого кольору. Не Кроуфікс.
Коуфекс.
Йому потелефонував Сенді Коуфекс. От тільки Браян чудово розумів, хто це насправді.
На свинцевих ногах він спустився сходами. Слухавка, здавалося, важить сотень п’ять фунтів.
– Привіт, Браяне, – м’яко привітався містер Ґонт.
– Д-до-добрий день, – відповів Браян тим же тихим писклявим голосом.
– Не хвилюйся, – сказав містер Ґонт. – Якби місіс Міслабурскі бачила, як ти кидаєш те каміння, вона б не запитувала, що там діється, так?
– Звідки ви знаєте? – Браян знову почувався так, ніби от-от виблює.
– Це не має значення. Важливо те, що ти все зробив правильно, Браяне. Усе саме так, як треба. Ти сказав, що в містера й місіс Джерзиків нібито сварка. Якщо поліція дістанеться до тебе, вони думатимуть, що ти чув, як якась людина кидала каміння. Думатимуть, що ти не побачив її, бо вона була за будинком.
Браян зазирнув через арку в кімнату з телевізором, щоб упевнитися, що Шон не підслуховує. Ні, він сидить схрестивши ноги перед телевізором і тримає пачку розігрітого в мікрохвильовці попкорну.
– Я не вмію брехати! – зашепотів він у телефон. – Мене завжди ловлять на брехні!
– Не цього разу, – заспокоїв його містер Ґонт. – Цього разу ти брехатимеш, як справжній чемпіон.
І найстрашніше те, що Браян подумав: містер Ґонт і це краще знає.
Поки її старший син розмірковував про самогубство, а тоді безнадійним тихим шепотом сперечався з містером Ґонтом, Кора Раск тихенько танцювала в халаті у себе в спальні.
От тільки це не була її спальня.
Коли вона вдягнула окуляри, які їй продав містер Ґонт, то опинилася в Ґрейсленді[105].
Вона танцювала в розкішних кімнатах, що пахли «пайн-солом»[106] і різною смажениною, кімнатах, де єдиними звуками були тихий гул кондиціонерів (у Ґрейсленді відчинялися лише декілька вікон, решта були закриті намертво, й усі затемнені), шелест її ніг на килимах із високим ворсом і нав’язливий прохальний голос Елвіса, що співав «Моє бажання здійснилося». Вона танцювала під величезним канделябром із французького кришталю в їдальні й проходила повз легендарних фазанів із вітражного скла. Вона проводила долонями по дорогих блакитних гардинах із оксамиту. Меблі були провінційного французького стилю. Стіни – криваво-червоні.
Оточення змінювалося ніби в повільному напливі, як у кіно, і Кора опинилася в підвальному лігві. На одній стіні висіли роги якоїсь тварини, а на іншій – колони записів у золотих рамках. З третьої стіни витріщалися порожні телеекрани. За довгою вигнутою барною стійкою ховалися полиці, заставлені пляшками «ґаторейду»: помаранчевого, лаймового, лимонного.
Клацнув автозмінювач її старого портативного грамофона з фотографією Короля на вініловій накривці. Опустилася ще одна 45-ка. Елвіс почав «Блакитні Гаваї», і Кора погулагулила[107] в джунглеву кімнату з похмурими богами Тікі[108], диваном із бильцями-ґарґульями, дзеркалом, мереживну раму якого всіювали пір’їни з вола живих фазанів.
Вона танцювала. В окулярах, які купила в «Необхідних речах», що маскували її очі, вона танцювала. Танцювала в Ґрейсленді, поки син подався нагору, знову приліг на ліжку, дивився на вузьке обличчя Сенді Коуфекса й роздумував про алібі й дробовики.
Середня школа Касл-Рока – гнітюча купа червоної цегли між поштою та бібліотекою, пережиток часів, коли місцеві старійшини вважали, що то не школа, якщо вона не скидається на виправну колонію. Цю побудували в 1926 році, і вона чудово задовольняла таку вимогу. Щороку місто дедалі ближче підбиралося до рішення про побудову нової, зі справжніми вікнами замість амбразур, ігровим майданчиком, не схожим на тюремний двір, та класними кімнатами, у яких взимку справді тепло.
Кімната логопедичних занять Саллі Реткліфф була облаштована в підвалі вже після побудови, затиснута між котельнею та комірчиною, де зберігалися колони паперових рушників, крейда, підручники «Джинн енд Компані» та барильця духмяної червоної тирси. В кімнаті був учительський стіл та шість менших учнівських, тож місця не вистачало навіть на те, щоб банально розвернутися, проте Саллі все одно намагалася зробити її якомога веселішою. Вона знала, що більшості дітей, яких привели на логопедичні заняття – заїкам, шепелявим, дислексикам, із закладеним носом, – ці заняття здаються страшними, невеселими. Їх дражнять однолітки й ретельно допитують батьки. Нема потреби, щоб на додачу ще й середовище було суворе.
105
106
108