– Можливо, ти не проти розповісти мені чому, – промовив Генрі. У голосі вчувалося легке роздратування.
– Ну, останні два дні я здебільшого лише про це й думаю, – сказав Алан.
І це було навіть трохи применшенням. Від тієї миті вдень у неділю, коли він уперше побачив, що Нетті Кобб – одна з двох мертвих жінок під знаком «Стоп», він майже не думав ні про що інше. Йому це навіть снилось, і відчуття, що, як скласти всі числа докупи, сума не збігається, стало неприємною впевненістю. Через це дзвінок Генрі не дратував, а полегшував і рятував Алана від необхідності телефонувати самому.
Він стиснув два срібні долари в долоні.
Теньк.
Розкрив долоню. Залишився один.
– І що тебе хвилює? – запитав Генрі.
– Усе, – сухо відповів Алан. – Починаючи з того, що це взагалі сталося. Мені от найбільше свербить, напевно, час перебігу всього цього ланцюга злочинів… те, як він не сходиться. Я постійно намагаюся собі уявити, як Нетті Кобб знаходить свого мертвого собаку, а тоді сідає писати всі ті записки. І знаєш що? Я ну ніяк не можу собі уявити, щоб вона так відреагувала. І щоразу, як мені це не вдається, я думаю, яку ж велику частину цієї херні упускаю.
Алан зі злістю стиснув кулак, розкрив його, і не лишилось жодного долара.
– Ага. Тому, можливо, мої погані новини насправді добрі. Алане, тут ще хтось замішаний. Ми не знаємо, хто вбив собаку Кобб, але майже цілком упевнені, що це не Вілма Джерзик.
Ноги Алана хутко зірвалися зі столу. Срібняки вислизнули з рукава й попадали на стіл маленьким срібним струмком. Одна з монет упала на ребро й покотилася на край стола. Аланова долоня кинулася в той бік із моторошною спритністю та зловила монету ще до того, як їй вдалося втекти.
– Розповідай, що в тебе, Генрі.
– Ага. Почнемо з собаки. Тіло передали Джонові Пейліну, ветеринару з Саут-Портленда. Він для тварин як Генрі Раян для людей[118]. Каже: оскільки штопор проник у серце собаки і той помер майже миттєво, він може дати нам відносно обмежений час смерті.
– Хороша зміна ситуації, – сказав Алан.
Він згадував романи Аґати Крісті, які Енні читала десятками. У них чи не завжди є старезний сільський фельдшер, більш ніж готовий встановити час смерті між 16:30 і 17:15. Після майже двадцяти років у правоохоронних органах Алан знав, що реалістичнішою відповіддю на запитання про час смерті зазвичай буває: «Десь минулого тижня. Напевно».
– Ага, скажи? Так от, цей лікар Пейлін каже, що пес помер десь між десятою ранку і полуднем. Пітер Джерзик говорить, що коли він повернувся в спальню, щоб приготуватися до церкви, – одразу по десятій, – дружина була в душі.
– Так, ми знали, що там усе впритул, – сказав Алан. Він був дещо розчарований. – Але цей Пейлін має ж якусь ціну похибки, він же не Господь Бог. П’ятнадцять хвилин туди-сюди, і у Вілми все сходиться.
– Дійсно? Тобі точно з нею все сходиться, Алане?
Алан пороздумував над запитанням, зрештою важко відповів:
– Правду кажучи, старий, зовсім не сходиться. І на початку не сходилось. – Він змусив себе додати: – І все одно, було б трохи по-дурному з нашого боку тримати справу відкритою, базуючись на свідченнях якогось псячого лікаря і проміжку в скільки? П’ятнадцять хвилин?
– Добре, тоді поговоримо про записку на штопорі. Пам’ятаєш про неї?
– «Ніхто не має права кидатися багном на мої простирадла. Я казала, що з-під землі тебе дістану!»
– Саме так. Почеркознавець в Оґасті ще досліджує її, але Пітер Джерзик надав нам зразок почерку дружини, і я маю зараз перед собою ксерокопії записки та зразка. Вони не збігаються. Взагалі не збігаються.
– Та не гони!
– Та не гоню. Я думав, тебе це не здивує.
– Я знав, що щось тут не так, але ніяк не міг викинути з голови ті камені з записками. Часова послідовність поламана, і тому мені було незручно, так, але загалом я був готовий змиритися. Здебільшого тому, що це вельми в дусі Вілми Джерзик. Ти впевнений, що вона не писала іншим почерком навмисно?
Сам він у це не вірив – діяти інкоґніто не належало до стилю Вілми Джерзик, – але цю можливість також потрібно закрити.
– Я? Впевнений. Але я не експерт, і мої слова в суді нічого не варті. Саме тому нам потрібен графологічний аналіз.
– І коли цей почеркознавець підготує звіт?
– А хто його знає. Поки що повір мені на слово, Алане: це небо і земля. Жодної подібності.
– Тоді, якщо це не Вілма скоїла, хтось дуже хотів, щоб Нетті подумала на Вілму. Хто? І для чого? Навіщо, заради Бога?