– Джилл пам’ятає час, коли почула ту веремію і побачила малого? – запитав Алан.
– Вона не впевнена, але каже, що десь об одинадцятій.
– Значить, це не Джерзики сварилися, бо вони на той час були на месі.
– Правильно.
– Тоді це була людина, що кидала каміння.
– Точно.
– Оце справді дивна штука, Генрі.
– Уже третя підряд. Якщо буде ще одна, виграєш електропіч.
– Цікаво, чи малий бачив, хто це?
– Зазвичай я б сказав, що це надто добре, щоб бути правдою, але та Міслабурскі каже, що малий мав переляканий вигляд, тому, можливо, й бачив. Якщо так, то ставлю чарку й пиво, що це була не Нетті Кобб. Думаю, скауте, хтось налаштував їх одну проти одної, можливо, просто для того, щоб подивитися, що буде, просто так.
Проте Алан, який знав місто краще, ніж Генрі будь-коли знатиме, вважав це фантастикою.
– Може, малий сам це зробив, – сказав він. – Можливо, тому він був наляканий. Може, у нас тут звичайний вандалізм.
– У світі, де існують Майкл Джексон і такий придурок, як Ексл Роуз, усе можливо, думаю, – сказав Генрі, – але ймовірність вандалізму мені більше пов’язана з віком шістнадцять-сімнадцять, розумієш?
– Так, – сказав Алан.
– Та й навіщо взагалі загадуватися, якщо ти можеш знайти того малого. Можеш же, так?
– Думаю, що можу. Але хочу почекати, доки закінчиться школа, якщо тобі так підходить. Сам казав – якщо налякати його, нічого доброго це не дасть.
– Як скажеш, ті дві пані нікуди не втечуть, хіба під землю. Репортери тут є, але я їх відганяю, наче мух.
Алан визирнув із вікна й побачив, як повз будівлю повільно проїхав фургон WMTW-TV, мабуть, у напрямку входу в головний суд за рогом.
– Так, тут вони теж є, – сказав він.
– Зможеш мені подзвонити до п’ятої?
– До четвертої, – уточнив Алан. – Дякую, Генрі.
– Нема за що, – сказав Генрі Пейтон і повісив слухавку.
Першим імпульсом Алана було підійти до Норріса Ріджвіка й розповісти йому про це: що Норріс уміє робити дійсно добре, то це слухати й доладно коментувати. А тоді він згадав, що Норріс зараз десь посеред озера Касл із новою вудочкою в руках.
Алан зробив іще кількох тваринок із тіні на стіні, а тоді підвівся. Він не міг усидіти, чомусь нервував. Не завадило б поїздити по району, де відбулися вбивства. Можливо, згадає ще кілька сімей із дітьми, що відповідають віковим рамкам, якщо пороздивляється будинки… хтозна? Можливо, слова Генрі про дітей також стосуються полячок середнього віку, які купують собі одяг у «Лейн Браянт»[119]. Пам’ять у Джилл Міслабурскі може покращитися, якщо її запитуватиме хтось зі знайомим обличчям.
Він підійшов, щоб узяти свій формений кашкет із вішалки-стійки біля дверей, але облишив це. Можливо, сьогодні краще мати лише напівофіційний вигляд. Як на те пішло, нічого страшного не станеться, якщо взяти свій універсал.
Алан вийшов з кабінету й зупинився в загальній зоні, приголомшений. Джон Лапойнт перетворив свій стіл і все навколо нього на щось, що потребує ліквідації наслідків повені від «Червоного хреста». Усюди височіли стоси паперів. Шухляди лежали одна в одній вавилонською вежею на підставці для письма. Усе мало такий вигляд, ніби от-от завалиться. А сам Джон, зазвичай найвеселіший із поліцейських, був увесь червоний і матюкався.
– Джонні, я тобі рота милом вимию, – либлячись, промовив Алан.
Джон підскочив, обернувся. Він відповів Аланові також усмішкою, одночасно сором’язливою й спантеличеною.
– Вибач, Алане, я…
І тут Алан рушив. Він перетнув кімнату з тією ж плавною тихою швидкістю, яка так вразила Поллі Чалмерз у п’ятницю ввечері. Джонові Лапойнту щелепа відвисла. Тоді краєм ока він побачив, що на думці в Алана, – дві шухляди згори стосу, який він склав, почали хилитися.
Аланові вистачило швидкості, щоб відвернути повну катастрофу, але не вистачило на те, щоб зловити першу шухляду. Вона приземлилася йому на ногу, розсипаючи врізнобіч папери, скріпки й непристебнуті скоби. Інші дві шухляди він притиснув до боковини Джонового столу долонями.
– Господи помилуй! Це було жостко, Алане! – вигукнув Джон.
– Дякую, Джоне, – відповів Алан, зболено всміхаючись. Шухляди почали вислизати. Натискати сильніше не допомагало, від цього лише сунувся стіл. А ще боліли пальці ніг. – Можеш скільки завгодно компліментами сипати, я не проти. Але між тим, може, ти б забрав цю срану шухляду мені з ноги?
– Ой бля! Так-так!
Джон поквапився до нього. Через завзяття забрати шухляду він штовхнув Алана. Той утратив слабкий тиск-утримання на двох шухлядах, які вдалося вчасно зловити. Ті також приземлилися йому на ноги.
119