– Ай! – скрикнув Алан. Він підскочив, щоб узятися за праву стопу, але вирішив, що ліва болить дужче. – Блядство!
– Блін, Господи, Алане, вибач!
– Що в тебе там? – запитав Алан, підстрибуючи й тримаючи ліву ступню в руках. – Половина землі з кар’єру Касл?
– Та, напевно, я вже довгенько їх не розгрібав.
Джон винувато всміхнувся й почав розпихати бедлам паперів і канцелярського приладдя назад у шухляди. Зазвичай привабливе обличчя палахкотіло багрянцем. Він стояв на колінах, а коли обернувся, щоб дістати скріпки й скоби, які опинилися під столом у Клата, то перекинув високу вежу форм і звітів, що здіймалася на підлозі. Тепер робоче приміщення шерифської управи почало нагадувати зону торнадо.
– Упс! – гукнув Джон.
– Упс, – повторив Алан, усівшись на стіл Норріса Ріджвіка і намагаючись розмасажувати пальці через важкі чорні штатні черевики. – Упс – прекрасно, Джоне. Дуже точний опис ситуації. Це точно найбільший «упс» із тих, що я бачив.
– Вибач, – повторив Джон і поповз під свій стіл на животі, вигрібаючи розкидані скріпки й скоби до себе ребрами долонь.
Алан не знав, сміятися чи плакати. Джон дриґав ногами у такт із рухами долонь, від чого папери на підлозі розходилися широко й рівно.
– Джоне, вилазь звідти! – крикнув Алан. Він щосили намагався не сміятися, але вже розумів, що це гибла справа.
Лапойнт смикнувся. Голова різко гупнулася об низ столу, від чого ще один стос паперів, розташований на самому краю гравітації, щоб було місце для шухляд, завалився на бік. Більшість листків бухнулася просто на підлогу, але кілька десятків, ліниво гойдаючись, зависли в повітрі.
«Він із цим увесь день розбиратиметься, – смиренно подумав Алан. – Або й цілий тиждень».
Після цього він більше не міг витримати. Алан закинув голову назад і прорвався сміхом. Енді Клаттербак, що сидів у диспетчерській, зайшов подивитися, що діється.
– Шерифе? – запитав він. – Усе нормально?
– Ага, – підтвердив Алан. Тоді подивився на звіти й форми, розсипані по всіх закапелках, і знову розсміявся. – У Джона тут просто творча паперова робота, оце й усе.
Джон виліз з-під столу й підвівся. Він мав вигляд чоловіка, який щосили бажає, щоб хтось сказав йому стати «струнко» або, можливо, впасти й сорок разів відтиснутися від підлоги. Спереду раніше бездоганна уніформа була вкрита пилом, і, попри веселість ситуації, Алан подумки собі відзначив: Едді Ворбертон уже довгенько не прибирав підлогу під цими столами. Він знову розсміявся. Тут просто не було чого вдіяти. Клат спантеличено переводив погляд з Джона на Алана, тоді знову на Джона.
– Гаразд, – промовив Алан, беручи себе нарешті в руки. – Джоне, ти що шукав там? Святий Ґрааль? Утрачений акорд[120]? Що?
– Та гаманець свій, – сказав Джон, марно обтріпуючи уніформу. – Гаманець не можу, блін, знайти.
– У машині дивився?
– В обох, – відповів Джон. Він гидливим поглядом обвів астероїдний пояс із різного сміття навколо столу. – У робочій, на якій їздив минулого вечора, і у своєму «понтіаку». Але іноді, коли я на місці, то кладу його в шухляду, бо він сильно впивається в дупу, коли сідаю. Тому я перевіряв…
– Знаєш, Джоне, у тебе б так сраку не пекло, якби ти не тримав у тому гаманці все своє життя, – розважливо зазначив Енді Клаттербак.
– Клате, – сказав Алан, – іди пограйся на вулиці, добре?
– Шо?
Алан закотив очі.
– Іди займися чимсь. Думаю, ми з Джоном розберемося. Ми ж досвідчені слідчі як-не-як. Якщо в нас не виходитиме, ми тебе повідомимо.
– А, так, просто намагаюся допомогти. Я бачив його гаманець. Там ніби вся бібліотека Конгресу всередині. І взагалі…
– Дякуємо за інформацію, Клате. Побачимося.
– Окей, – відповів Клат. – Завжди радий допомогти. Бувайте, чуваки.
Алан закотив очі. Йому знову закортіло посміятись, але він стримався. Із Джонового невеселого виразу обличчя стало очевидно, що це для нього не жарти. Аланові було соромно, але тільки частково. Сам він за життя раз чи двічі губив гаманці і знав, наскільки це гидотне відчуття. Втратити гроші всередині, мати труднощі з повідомленням про втрату кредитних карток – лише частина проблеми, і навіть не найсерйозніша. Постійно згадуєш речі, які тримав у ньому і які для інших можуть здатися непотребом, але для тебе – незамінні.
Джон сидів навпочіпки, піднімав папери, сортував їх, складав і мав зовсім безутішний вигляд. Алан став допомагати йому.
– Сильно по пальцях ударило, Алане?
– Та нє. Сам знаєш, що це за черевики – на ногах ніби по «брінксу»[121]. Багато грошей було в гаманці, Джоне?
120
121