– Сумніваюся, – сказав містер Ґонт.
– От Джессі Джексон, наприклад, – негритос.
Він люто подивився на містера Ґонта, який трішки схилив голову, ніби промовляючи: «Так, друже мій, – кажіть, що думаєте. Ми обоє чоловіки свого слова і не боїмося називати чорне чорним, а біле білим». Сонні Джекетт ще трішки розслабився, уже менше зважаючи на мастило на долонях, тримаючись невимушеніше.
– Я проти негритосів нічого не маю, розумієте, але від самої думки, що якийсь чорномазий сидітиме в Білому домі – Білому домі! – мене аж трясе всього.
– Ну звичайно, – погодився містер Ґонт.
– А той макаронник з Нью-Йорка – Мар-і-о Ку-воу-мо[124]! Думаєте, мужик із таким іменем поб’є того чотириокого додіка в Білому домі?
– Ні, – сказав містер Ґонт. Він підняв праву долоню, розчепіривши її так, що довгий вказівний палець розташувався десь за чверть дюйма від гидкого лопатоподібного великого. – Крім того, не довіряю я чоловікам із малесенькими головами.
Сонні на мить роззявився, а тоді ляснув себе по коліну і зайшовся хрипким сміхом.
– Чоловікам з малесенькими… Ну ви й сказали! Непогано, містер! Дуже, бляха-муха, непогано!
Містер Ґонт розплився в усмішці.
Вони усміхались один одному.
Містер Ґонт дістав набір ключів, що був у шкіряному чохлі, оббитому всередині чорним оксамитом, – найгарніший набір ключів із хромованого сталевого сплаву, який Сонні Джекетт коли-небудь бачив.
Вони усміхалися, розглядаючи їх, скалячи зуби, ніби мавпи, готові до сутички.
І, звичайно, Сонні купив набір. Ціна була немислимо низька – сто сімдесят доларів плюс кілька дійсно веселих розіграшів для Дона Гемпгілла й преподобного Роуза. Сонні сказав містерові Ґонту, що це йому буде приємно – він із задоволенням трохи підісре тим псалмічним республіканським синам блядєй.
Вони усміхалися, обговорюючи розіграші для Пароплавчика Віллі й Дона Гемпгілла.
Сонні Джекетт і Ліленд Ґонт – просто парочка усміхнених чоловіків у цьому світі.
А над дверима теленькнув срібний дзвіночок.
Генрі Бофорт, власник і керівник «Захмеленого тигра», жив у будинку десь за чверть милі від свого місця роботи. Майра Еванс припаркувалася на стоянці біля «Тигра» – порожній під цим гарячим нелогічним ранковим сонцем – і підійшла до будинку. Зважаючи на суть її справи, це здавалося природним запобіжним заходом. хвилюватися немає потреби. «Тигр» не зачиняється до першої ночі, а Генрі рідко встає раніше тієї ж години, але дня. Усі жалюзі, нагорі і внизу, було опущено. Його автомобіль, «тандерберд» 1960 року в ідеальному стані, його гордість і радість, стояв на під’їзній доріжці.
На Майрі були джинси і блакитна робоча сорочка чоловіка. Край сорочки був розпанаханий і висів ледь не до колін. Він приховував пояс, який вона одягнула, і піхви, що на ньому висіли. Чак Еванс колекціонував пам’ятки Другої світової війни (і, хоча вона цього не знала, уже прикупив собі дещо з цієї сфери в новому магазинчику), а в піхвах лежав японський багнет. Майра зняла його пів години тому зі стіни в підвалі Чака. На кожному кроці багнет важко гупався їй по правій нозі.
Майра хотіла якнайшвидше виконати цю роботу, щоб одразу повернутися до фотографії Елвіса. Вона відкрила, що, коли тримати цю фотографію в руках, виникає певна історія. Не справжня, але в певних аспектах – у всіх аспектах, якщо чесно, – їй ця історія здавалася кращою за справжню. Дія перша – «Концерт», де Король витягує її на сцену, щоб разом потанцювати. Дія друга – «Зелена кімната[125] після виступу», а третя – «У лімузині», де один із Елвісових мемфісівців був за кермом, а Король навіть затемнене скло між ними й водієм не підняв, перш ніж вчинив із Майрою найшаленішу та найприємнішу річ на задньому сидінні, поки вони їхали в аеропорт.
Дія четверта називалась «У літаку». Там вони були на борту «Лізи-Марі», Елвісового літака «Конвейр»… у великому двоспальному ліжку за перегородкою в задній частині салону, якщо точніше. Цією дією Майра насолоджувалася вчора й сьогодні зранку: летіти на висоті тридцяти двох тисяч футів у «Лізі-Марі», в ліжку з Королем. Вона була б не проти залишатися там вічно, але знала, що не може. Вони тримали курс на дію п’яту, «Ґрейсленд». Як тільки вони туди дістануться, усе йтиме тільки краще.
Проте спершу їй потрібно подбати про цю одну маленьку справу.
Сьогодні зранку, після того як чоловік пішов, Майра лежала в ліжку гола, у самому поясі для панчіх (Король чітко пояснив своє бажання, щоб Майра його не знімала), стискаючи в руках фотографію, стогнучи й повільно звиваючись на покривалах. А тоді раптом двоспальне ліжко зникло. Щез гуркітливий шепіт двигунів «Лізи-Марі». Щез запах «Інґліш Лезеру» Короля.
125