Замість усього цього з’явилось обличчя містера Ґонта… Тільки він уже не був схожий на містера Ґонта з крамниці. Шкіру на обличчі вкривали пухирі, вона була обпалена якимсь неймовірним таємним жаром. Воно пульсувало й корчилося, ніби якісь речі хотіли вирватися з-під плоті. І коли він усміхнувся, великі квадратні зуби виявилися подвійним рядом іклів.
– Час настав, Майро, – сказав містер Ґонт.
– Я хочу бути з Елвісом, – простогнала вона. – Я все зроблю, але пізніше, будь ласка, можна пізніше?
– Ні, зараз. Ви обіцяли і виконаєте свою обіцянку. Якщо ні, то дуже пошкодуєте, Майро.
Вона почула хрусткий тріск. Опустила очі й із жахом побачила, що скло над обличчям Короля розколола нерівна тріщина.
– Ні! – скрикнула вона. – Ні, не робіть цього!
– Це не я роблю, – сміючись, відповів містер Ґонт. – Це ви робите. Ви це робите своєю поведінкою тупої лінивої пизди. Це Америка, Майро, де тільки шльондри займаються справами в ліжку. В Америці поважні люди підводяться з ліжка й здобувають те, що їм потрібно, або втрачають назавжди. Думаю, ви про це забули. Звісно, я завжди можу знайти іншу людину, яка влаштує розіграш для містера Бофорта, але що стосується вашої прекрасної affaire de coeur[126] з Королем…
Наче срібна блискавка, ще одна тріщина майнула по скляному покритті фотографії. Майра з дедалі більшим жахом спостерігала, як обличчя під склом старіло, зморщувалося та в’януло, поки смертоносне повітря просочувалося всередину й робило свою справу.
– Ні! Я все зроблю! Негайно все зроблю! Я вже встаю, бачите? Тільки зупиніть це! ЗУПИНІТЬ!
Майра скочила на підлогу зі швидкістю жінки, яка раптом відкрила, що ділить ложе з кодлом скорпіонів.
– Коли дотримаєтеся обіцянки, Майро, – сказав містер Ґонт. Тепер він говорив із якоїсь глибоко прихованої порожнечі в її голові. – Ви знаєте, що робити, так?
– Так, знаю!
Майра відчайдушно подивилася на фотографію – зображення старого хворого чоловіка з обличчям, розпухлим від років надмірного й необмеженого життя. Долоня, що стискала мікрофон, обернулася на кігтисту лапу стерв’ятника.
– Коли повернетеся після того, як виконаєте місію, – пояснив містер Ґонт, – з фотографією все буде гаразд. Лише щоб ніхто вас не бачив, Майро. Якщо вас помітять, з Ним ви більше не побачитеся.
– Не попадуся! – пробелькотіла вона. – Клянуся, мене не побачать!
І тепер, діставшись дому Генрі Бофорта, вона пригадала це застереження й роззирнулася, щоб упевнитися, що ніхто не надходить в її бік. Дорога була всюди порожня. На чиємусь голому жовтневому полі сонно каркнула ворона. Інших звуків не було. День пульсував, ніби жива істота, і земля лежала ошелешена в повільному стукоті його несезонного серця.
Майра піднялася під’їзною доріжкою, підбираючи хвіст блакитної сорочки, щоб перевірити, чи піхви й багнет усередині досі на місці. Піт стікав потоками їй по спині й під ліфчик, де все чухалося. Хоча вона цього не знала і не повірила б, якби їй таке сказали, серед заміського спокою їй вдалося здобути певну недовговічну красу. Туманне й безтурботне обличчя наповнили, принаймні на ці короткі миті, глибока рішучість і переконання, яких там ніколи не бувало. Уперше з часів школи, коли вона вирішила, що її мета в житті – з’їсти всі можливі «йоделі», «дінґ-донґи» й «гудсі рокети» у світі, у Майри виділилися вилиці. За останні, здається, чотири дні вона була надто зайнята дедалі химернішим і чудернацькішим сексом із Королем, щоб думати про їжу. Волосся, яке зазвичай висіло навколо обличчя бовтливим ковтуном, тепер було стягнуте в невеликий тугий кінський хвіст, відкриваючи брови. Ніби шоковані від такого різкого передозування гормонами й такого ж різкого скорочення цукру в крові після багатьох років щоденного надміру, більшість прищів, розсипаних у неї на обличчі, ніби непостійні вулкани, ще з дванадцяти років, тепер пощезли. Навіть більше вирізнялися її очі – великі, блакитні, майже дикі. То були очі не Майри Еванс, а якоїсь звірюки з джунглів, що може в будь-яку мить напасти.
Вона дісталася автомобіля Генрі. Тепер щось уже їхало по шосе 117 – старий гримучий фермерський фургон, що прямував у місто. Майра сховалася за переднім кузовом «т-берда» й сиділа біля радіаторної решітки, доки фургон не проїхав. Тоді знову підвелася. З нагрудної кишені сорочки витягнула складений аркуш. Розгорнула його, обережно розгладила й запхала за один із «двірників» «берда», щоб повідомлення можна було гарно прочитати.