– Нехай благословить вас Господь і залишить у ваших серцях пам’ять про Нетті Кобб живою та яскравою, – промовив Кіллінгворт, і поруч із Аланом знову заплакала Поллі. Він обняв її рукою, і вона вдячно пригорнулася до нього, відшукавши своєю долонею його і міцно переплівши пальці. – Нехай Господь оберне до вас своє обличчя, нехай осипле вас своєю добротою, нехай звеселить ваші душі й подарує мир. Амінь.
У цей день було навіть спекотніше, ніж у Колумбів, і коли Алан підняв голову, блискучі сонячні зайчики відскочили від оздоблення труни йому в очі. Вільною рукою він протер лоб, де виступив рясний літній піт. Поллі порпалася в сумочці у пошуках свіжого «клінекса», яким протерла заплакані очі.
– Кохана, все гаразд? – запитав Алан.
– Так… але мені треба за нею поплакати, Алане. Бідна Нетті. Бідна, бідна Нетті. Чому це сталося? Чому? – І вона знову почала схлипувати.
Алан, який загадувався тим же питанням, обійняв її. Понад плечем Поллі він побачив, як Норріс бреде геть, туди, де збилися докупи автомобілі плакальників Нетті. Він мав вигляд того, хто не знає, куди йде, або не до кінця прокинувся. Алан спохмурнів. Тоді до Норріса підійшла Розалі Дрейк, сказала щось йому, після чого він її обійняв.
«Він же також її знав, напевно, просто засмучений, оце й усе, – подумав Алан. – Ти останнім часом кидаєшся на всі можливі й неможливі тіні, і, мабуть, справжнє запитання тут інше: що це з тобою?»
Тоді підійшов Кіллінгворт, і Поллі, беручи себе в руки, обернулася, щоб подякувати йому. Кіллінгворт простягнув руки. З обачним захопленням Алан спостерігав, як безстрашно Поллі дозволила, щоб її долоні сховалися в ручищах священника. Він не міг пригадати, щоб колись Поллі хоч одну долоню пропонувала комусь так вільно й без роздумів.
Їй не просто трохи краще, їй набагато краще. Що, на дідька, сталося?
З іншого боку пагорба гугнявий, не дуже приємний голос отця Джона Бріґгема проголосив:
– Мир вам.
– І вам, – відповіли плакальники en masse[127].
Алан подивився на просту сіру труну поруч із тією огидною просікою штучної зеленої трави й подумав: «Мир тобі, Нетті. Віднині й на віки вічні, мир тобі».
Поки на «Гоумленді» завершувалися похорони-близнюки, перед будинком Поллі зупинився Едді Ворбертон. Він вислизнув зі свого авто – не гарного нового, як те, що попсував той блядський виродок із «Суноко», а просто засобу пересування – і обережно роззирнувся в обидва боки. Здається, все гаразд. Вулиця дрімала, наче в день на початку серпня.
Едді поквапився доріжкою Поллі, по дорозі дістаючи з сорочки нібито якийсь офіційний конверт. Десять хвилин тому його викликав містер Ґонт, сказав, що час завершити оплату за медальйон, і ось він тут… звісно. Містер Ґонт, він із тих людей, які кажуть тобі «жаба», і ти стрибаєш.
Едді піднявся трьома сходинками на ґанок Поллі. Дрібний подув гарячого вітерцю зачепив музичну підвіску над дверима, з якої долинув м’який бренькіт. Це був чи не найзвичніший зі звуків, але Едді все одно трішки підскочив. Він ще раз роззирнувся, не побачив навколо нікого, тоді знов опустив очі на конверт. Адресований «Міс Патриції Чалмерз» – дуже навіть претензійненько! Едді й поняття не мав, що повне ім’я Поллі – Патриція, та й не переймався цим. Його завданням було організувати цей маленький розіграш і забратися звідси.
Він укинув лист у щілину для пошти. Той пурхнув і приземлився на купку інших надходжень: два телекаталоги і брошуру кабельного телебачення. Звичайний бізнес-конверт: ім’я й адреса Поллі по центру під тарифною поштовою маркою в правому верхньому куті, адреса повернення у лівому верхньому:
Департамент захисту дітей Сан-Франциско
Ґірі-стріт, 666
Сан-Франциско, Каліфорнія 94112
– Що сталося? – запитав Алан, коли вони з Поллі повільно спускалися пагорбом у бік Аланового універсала.
Він сподівався принаймні словом перекинутися з Норрісом, але той уже заліз у свій «фольксваґен» і чкурнув. Мабуть, назад на озеро, щоб іще порибалити, поки сонце не зайшло.
Поллі підняла на нього очі, досі червоні на блідому обличчі, але несміливо всміхнулася.
– Що?
– Твої руки. Як їм стало так краще? Це ніби магія якась.
– Так, – відповіла вона й простягнула долоні перед собою, розвівши пальці, щоб вони обоє могли на них подивитися. – Магія, правда? – Її усмішка тепер стала вже природнішою.
Пальці все одно були покручені, погнуті, а суглоби – вузлуваті, але від гострої розпухлості, яка була ще ввечері п’ятниці, і сліду не лишилося.
– Ну ж бо, пані. Розказуйте.
– Я не впевнена, чи хочу тобі розповідати, – сказала вона. – Насправді мені трохи незручно.