Також там була колекція бейсбольних і тютюнових карток, пачка жовтих журналів з тридцятих («Химерні історії», «Приголомшливі байки», «Захопливі чудернацькі оповідки»), настільне радіо з п’ятдесятих того огидного блідо-рожевого відтінку, який тогочасні люди схвалювали, коли справа стосувалася побутових приладів, проте не політики[24].
Більшість предметів – хоча не всі – мали невеличкі таблички спереду. «ТРИКРИСТАЛЬНА ЖЕОДА, АРИЗОНА», – повідомляла одна. «ЕКСКЛЮЗИВНИЙ НАБІР ТОРЦЕВИХ ГАЙКОВИХ КЛЮЧІВ» – інша. Біля скалки, що так приголомшила Браяна, писалося «СКАМ’ЯНІЛЕ ДЕРЕВО ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ». А таблички перед картками й жовтими журналами інформували, що «ІНШІ ПРИМІРНИКИ ДОСТУПНІ НА ВИМОГУ».
І всі ці товари, чи то сміття, чи то скарби, мали одну спільну рису: жодних цінників.
Ґонт повернувся з двома тарілочками (простими старими «Корнінг Вер», нічого особливого), ножем для торта й виделками.
– У мене тут такий рейвах, – перепросив він, знімаючи кришку контейнера й відкладаючи вбік (він перевернув її догори дриґом, щоб не залишити кільце глазурі на шафці). – Шукатиму житло, як тільки усе тут поприбираю, але поки що житиму над крамницею. Усе в картонних коробках, Господи, ненавиджу ті коробки. І хто, на вашу думку…
– Ні-ні, не так багато, – заперечила Поллі. – Та де!
– Гаразд, – радісно погодився Ґонт, кладучи кусень шоколадного торта на тарілку. – Тоді цей буде мій. Давай, Гавкуне, набивай кендюха[25]! Вам отакий?
– Навіть менший.
– Менше я вам уже не вріжу, – сказав він і відчикрижив тонкий шматочок. – Пахне божественно. Дякую вам, Поллі.
– На здоров’я.
Пахло дійсно добре, а Поллі була не на дієті, проте її відмова була не просто показом ввічливості для першого знайомства. Останні три тижні в Касл-Року тягнулося пречудове бабине літо, проте в понеділок похолодало, а її руки цю зміну сприйняли жахливо. Біль, мабуть, зменшиться, коли суглоби звикнуть до нижчих температур (принаймні вона на це молилася, та й так і було завжди, хоча Поллі не закривала очі на прогресування хвороби), але від сьогоднішнього ранку почувалася вона препогано. Такими днями Поллі ніколи не була певна, що вдасться чи не вдасться робити зрадливими долонями, а відмовилася вона через хвилювання й страх імовірного сорому.
Тепер вона скинула рукавиці й для перевірки зігнула пальці правої долоні. Спис голодного болю пронизав передпліччя до ліктя. Вона спробувала знову, стиснувши губи в очікуванні. Біль повернувся, але цього разу не такий сильний. Поллі трохи розслабилася. Усе буде гаразд. Не чудово, не настільки приємно, яким би мало бути споживання торта, але нормально. Вона обережно взяла виделку, якомога менше згинаючи пальці. Піднісши перший шматочок до рота, Поллі помітила, з яким співчуттям на неї дивиться Ґонт. «Зараз почне жаліти, – понуро подумала вона, – і розповідати, який важкий артрит був у його діда. Чи колишньої дружини. Чи ще когось».
Але Ґонт не взявся висловлювати жаль. Він поклав шматочок торта собі в рот і комічно закотив очі.
– Облиште те шиття й дизайн, – промовив він. – Вам варто було відкрити ресторан.
– Ой, та то не я готувала, – уточнила вона, – але передам ці компліменти Нетті Кобб. Вона в мене покоївкою працює.
– Нетті Кобб, – вдумливо промовив Ґонт, відрізаючи ще кусник від свого шматка.
– Так… знаєте її?
– Навряд чи. – Він заговорив ніби людина, яка щойно повернулася в теперішнє. – Я ні з ким не знайомий у Касл-Року. – Ґонт хитро скосив на неї очі. – А є можливість переманити її до себе на роботу?
– Жодної, – сміючись, відповіла Поллі.
– Я хотів запитати вас про ріелторів, – змінив тему він. – На вашу думку, кому з тутешніх можна найбільше довіряти?
– Ой, та вони всі здирники, але з Марком Гоупвеллом, мабуть, мати справу безпечніше, ніж з іншими.
До горла йому підібрався сміх, тож Ґонт прикрив рота долонею, щоб не обплювати нічого крихтами. Тоді почав кашляти, і якби руки її так не боліли, Поллі би поплескала його по-товариськи по плечах. Хоч вони вперше бачаться, він їй подобається.
– Вибачте, – перепросив він, трішки хихочучи. – Але ж вони дійсно всі здирники, правда?
25