Еліс постукала в двері. Френк проігнорував її та продовжив свій сомнамбулічний обхід кабінету, піднімаючи журнали, які назбирав протягом останніх дев’яти років, через листи домовляючись про купівлю й забираючи їх у відділенні пошти в Ґейтз-Фоллз, кожного разу впевнений, що поліція штату або поштові інспектори обваляться на нього, як тюк цегли. Але такого ніколи не траплялося. А тепер… оце.
«Вони не повірять, що це належить тобі, – підказав примітивний голос. – Вони не дозволять собі в це повірити – якщо вони так вчинять, це поставить під загрозу цілу купу їхніх зручних містечкових уявлень про життя. Як тільки візьмеш себе в руки, маєш донести це до них. Але… хто б таке вчинив? Хто б міг вчинити щось подібне?» (Френкові навіть на думку не спадало запитати себе, який шалений потяг змусив його взагалі принести журнали сюди – сюди, серед усіх можливих місць вибрати це.)
Лиш одна людина спала на думку Френкові Джуетту – єдина людина в Року, що знала про його таємне життя. Джордж Т. Нельсон, учитель трудового навчання у вищій школі. Джордж Т. Нельсон, у якого за грубуватим мачистським екстер’єром ховається такий же ґей, як і Елтон Джон. Джордж Т. Нельсон, з яким Френк Джуетт якось відвідав своєрідну вечірку в Бостоні, вечірку такого штибу, де присутні чимало чоловіків середнього віку і невеличка група роздягнутих хлопчиків. Вечірка такого штибу, яка може загнати тебе до в’язниці до кінця життя. Вечірка такого штибу…
На підставці для письма на столі лежав конверт. По центру було написане його ім’я. Френк Джуетт відчув жахливе осідання внизу живота. Наче ліфт, що безконтрольно несеться вниз. Він підняв голову й побачив, що Еліс і Брайон зазирають у кабінет і на нього, майже торкаючись щоками. Очі вирячені, роти розтулені, і Френк подумав: «Тепер я знаю, як це – бути рибкою в акваріумі».
Він помахав їм, щоб ішли геть! Вони не пішли, і це чомусь його не здивувало. Це жахіття, а в жахіттях події ніколи не відбуваються так, як ти хочеш. Саме тому вони і є жахіттями. Його охопило жахливе відчуття втрати й дезорієнтації… але десь під ним, ніби жива іскра під копицею вогкого хмизу, палахкотів блакитний вогник люті.
Він сів за стіл і поклав стос журналів на підлогу. Побачив, що шухляда, в якій вони лежали, виламана, як він і боявся. Френк розірвав конверт і висипав його вміст. Здебільшого то були глянцеві фотографії. Фотографії його та Джорджа Т. Нельсона на вечірці в Бостоні. Вони саме розслаблялися з кількома гарними молодиками (найстаршому з гарних молодиків було біля дванадцяти), і на кожній фотографії обличчя Джорджа Т. Нельсона було прикрите, а от Френка Джуетта було видно чітко.
Це Френка також не надто здивувало.
У конверті була ще записка. Він дістав її та прочитав.
Френку, старий друже.
Вибач, але мені треба їхати з міста, і нема часу страждати хуйнею. Мені потрібно дві тисячі доларів. Принеси їх до мене додому сьогодні о сьомій вечора. Поки що ти ще можеш вийти сухим із води, буде важко, але насправді безпроблемно для такого слизького мудака, як ти, але запитай себе, чи сподобається тобі бачити копії всіх цих фотографій на кожному телефонному стовпі одразу під оголошеннями про «Нічку казино». Вони тебе з міста на рейці винесуть[129], друзяко. Запам’ятай, 2 000 у мене вдома найпізніше до 7:15, або пошкодуєш, що з хуєм народився.
Твій друг,
Джордж
Твій друг.
Твій друг!
Погляд постійно повертався до завершальних слів з якимсь недовірливим, подивованим жахом.
Ти клятий зрадливий Юда – і ДРУГ!
Брайон Макґінлі досі гупав у двері, але коли Френк Джуетт нарешті відірвав погляд від того, що лежало в нього на столі й привернуло увагу, Брайон зупинив долоню на півшляху. Обличчя директора було воскове, лише на щоках червоніли дві яскраві клоунські плями. Губи витягнулися, оголивши зуби у вузькій посмішці.
Він і близько не був схожий на містера Везербі.
«Мій друг», – подумав Френк. Однією рукою він зім’яв записку, а іншою запхав глянцеві фотографії назад у конверт. Тепер блакитна іскра гніву спалахнула помаранчевим. Вологий хмиз помалу займався. «Так, я там буду. Я там буду, щоб обговорити з тобою це питання, друже мій Джордже Т. Нельсоне».
– Саме так, – промовив Френк Джуетт. – Саме так. – Він заусміхався.
Була вже чверть по третій, і Алан вирішив, що Браян Раск, напевно, пішов іншим шляхом, бо потік учнів, що йшли додому, майже всох. Аж тут, саме коли він ліз у кишеню по ключі від авто, то побачив самотню постать, що їхала на велосипеді по Скул-стріт у його бік. Хлопець їхав повільно, ледь не тужився над кермом, а голову опустив так низько, що Алан не міг розгледіти обличчя.
129
Популярним способом позасудового покарання у США XVIII–XIX століть було «катання на рейці», під час якого злочинця, що впав у немилість містян, катали на рейці по місту двоє чи більше людей, після чого викидали за околицями.