«І так, – подумав Алан, – це може бути саме воно – простий переляк. Переляк, який буває в маленьких дітей, коли вони невчасно відчиняють двері спальні й бачать, як батько з матір’ю трахаються. Оскільки дитина замала, щоб знати, на що трах схожий, то думає, що вони б’ються. Може, навіть думає: якщо вони так скрикують і стогнуть, то намагаються вбити одне одного».
Але…
Але це здавалося неправильним. Це занадто просто. Відчувалося, наче цей малий бреше як дише, незважаючи на загнаний погляд, погляд, що промовляє: «Я хочу вам усе розповісти». Що це означає? Точно Алан не знав, але досвід підказував, що найімовірніший варіант – це те, що Браян знає, хто кидав каміння. Можливо, хтось, кого Браян відчуває зобов’язаним захистити. Або, можливо, та людина знає, що Браян її помітив, і Браян знає про це. Може, малий боїться наслідків для себе.
– Якась людина закидала камінням будинок Джерзиків, – сказав Алан тихим і (як він сподівався) заспокійливим голосом.
– Так, сер, – відповів Браян – майже зітхнув. – Здається, так. Думаю, таке могло статися. Я думав, вони сваряться, але, можливо, то хтось кидав каміння. Бум, трах, бам.
«Ритм задавала Фіолетова банда»[131], – подумав Алан, але не промовив.
– Ти думав, що вони сваряться?
– Так, сер.
– Ти дійсно так подумав?
– Так, сер.
Алан зітхнув.
– Ну, тепер ти знаєш, щó це було. І знаєш, що це був негарний вчинок. Кидати каміння у вікна – серйозна справа, навіть якщо це ні до чого особливо не призводить.
– Так, сер.
– Але цього разу це до чогось таки призвело. Ти знаєш, про що я, Браяне?
– Так, сер.
Ті очі на спокійному, блідому обличчі. Алан почав усвідомлювати дві речі: цей хлопець хоче розповісти, що сталось, але майже точно не збирається цього робити.
– Ти маєш дуже нещасний вигляд, Браяне.
– Так, сер?
– «Так, сер» означає, що ти нещасний?
Браян кивнув, і з його очей по щоках скотилося ще дві сльози. Алан відчув дві сильні суперечливі емоції: глибоке співчуття і дике роздратування.
– Чому ти нещасний, Браяне? Розкажи.
– Мені раніше постійно снився один гарний сон, – промовив Браян голосом, який ледве вдавалося розчути. – Дурний, але все одно гарний. Це про міс Реткліфф, мою логопединю. Тепер я розумію, що це дурощі, раніше не знав, і так було краще. Але знаєте що? Тепер я більше розумію.
Темні, страшно сумні очі знову піднялися, щоб заглянути в Аланові.
– Сон, який мені снився… про монстра, що кидає каміння… він мене лякає, шерифе Пенґборн… але от сумно мені через те, що я тепер знаю. Це ніби знати, як ілюзіоніст робить свої фокуси.
Він легенько кивнув головою, й Алан міг заприсягтися, що Браян дивиться на ремінець його годинника.
– Іноді краще залишатися в невіданні. Тепер я це розумію.
Алан поклав руку хлопцеві на плече.
– Браяне, давай закінчимо з хернею, добре? Скажи мені, що сталося. Скажи мені, що ти бачив і що зробив.
– Я прийшов запитати, чи не хочуть вони, щоб їм узимку розчищали під’їзну доріжку, – промовив хлопець механічним несвідомим голосом, що страшно налякав Алана.
Малий мав вигляд як у будь-якої американської дитини віком одинадцять-дванадцять: кросівки «Конверс», джинси, футболка з Бартом Сімпсоном, – але говорив наче робот, якого погано запрограмували і який тепер під загрозою перевантаження. Уперше Алан замислився, чи не когось зі своїх батьків Браян Раск побачив із камінням біля будинку Джерзиків.
– Я почув шум, – продовжив Браян. Він говорив простими оповідними реченнями, як поліцейських детективів навчають говорити в суді. – То був страшний шум. Удари, грюкіт, щось розбивалося. Тому я якнайшвидше поїхав звідти. Пані сусідка була на ґанку. Вона запитала мене, що діється. Думаю, вона також була налякана.
– Так, – сказав Алан. – Джилліан Міслабурскі. Я з нею розмовляв.
Він торкнувся холодильника «Плеймейт», що косо лежав у кошику Браянового велосипеда. Повз його увагу не пройшло те, як у Браяна напружилися губи.
– Цей холодильник був із тобою в неділю вранці, Браяне?
– Так, сер, – відповів Браян.
Тильним боком долонь він витер щоки та обережно вдивлявся в Аланове обличчя.
– Що ж ти в ньому возив?
Браян не відповів, проте Аланові здалося, що губи в нього затремтіли.
– Браяне, що було всередині?
Браян іще трохи помовчав.
– У ньому було каміння?
Повільно, обдумано Браян похитав головою.
Алан запитав утретє:
– Що було всередині холодильника?
– Те саме, що й зараз, – прошепотів Браян.
– Можна відкрити й подивитися?
– Так, сер, – мляво вимовив Браян. – Мабуть, можна.