Лестер знову рушив за ним, зморщивши брову під колючим бобриком у навислий вираз зосередження.
У диспетчерській Шила взялася за радіо й закричала, викликаючи Алана.
Френк Джуетт уже був збирався покинути дім старого доброго «друга» Джорджа Т. Нельсона, коли йому стрельнула застережлива думка. Він подумав, що коли Джордж Т. Нельсон повернеться додому й побачить, що його спальня сплюндрована, кокс змитий в унітаз, а портрет матері обісраний, можливо, йому захочеться пошукати свого старого почарківця. Френк вирішив, що було б божевіллям вийти звідси, не завершивши початого… а це означає, що треба відстрелити цьому шантажистському уйобищу його устриці, та й по всьому. У шафці внизу був пістолет, і сама думка про те, щоб учинити це одним із пістолетів самого Джорджа Т. Нельсона, здалася Френкові апогеєм справедливості. Якщо йому не вдасться відчинити дверцята шафи з пістолетом або виламати їх, він не посоромиться позичити ніж для стейка у свого старого дружбана і зробить те, що треба, за його допомогою. Він стане позаду вхідних дверей, а коли Джордж Т. Нельсон увійде, Френк або відстрелить йому нахуй устриці, або схопить його за волосся і переріже нахуй горлянку. Пістолет, напевно, надійніший із двох варіантів, але чим більше Френк уявляв собі, як гаряча кров чвиркає з розрізаної шиї Джорджа Т. Нельсона й заливає йому всі руки, тим доречнішим це здавалося. Et tu, Джорджику. Et tu[137], шантажистська ти мерзота.
На цей момент Френкові роздуми потривожив довгохвостий папуга Джорджа Т. Нельсона Теммі Фей[138], який вибрав найнесприятливіший момент свого короткого пташиного життя і вибухнув піснею. Поки Френк слухав, на обличчі в нього помалу виникала своєрідна й страшно неприємна посмішка. «Як же я взагалі пропустив цю птаху перший раз?» – запитав він себе й попрямував на кухню.
Френк знайшов шухляду з гострими ножами й, недовго понишпоривши, провів наступні п’ятнадцять хвилин, штрикаючи одним із них крізь ґратки клітки Теммі Фей, змушуючи пташечку до панічної, пір’єзлітної метушні, після чого знудився від цих ігор і проштрикнув папугу. Тоді він спустився вниз, щоб подивитися, що можна зробити з шафкою для зброї. Із замком усе вийшло просто, тож коли Френк піднявся сходами назад на перший поверх, то розспівався недоречною, проте все одно радісною піснею:
Оу… краще не брикайся, краще ти не плач,
Губи не дуй, а мене послухай.
В місто їде Санта-Клаус!
Він бачить, коли спиш ти!
Він бачить, коли ні!
Він знає, як поводишся ти,
Краще поводься гарно, грець тобі![139]
Френк, який ніколи зі своєю матір’ю не пропускав перегляду Лоуренса Велка ввечері щосуботи, проспівав останній рядок низьким басом Ларрі Гупера[140]. Господи, як же приємно! Як він узагалі міг якусь годину тому вважати, що життя добігло кінця? Який же це кінець? Це лише початок! Геть усе старе, зокрема старих добрих «друзів» штибу Джорджа Т. Нельсона, – і нехай живе все нове!
Френк розмістився за дверима. У нього вже аж руки чухалися до справи. Біля стіни стояв спертий дробовик «Вінчестер», за поясом у нього висів самозарядний пістолет «Лама» 32-го калібру, а в руці – ніж для стейків «Шеффінгтон». Він бачив грудочку жовтого пір’я, що раніше була Теммі Фей. Невеличка усмішка посмикувала Френків рот містера Везербі, а його очі – уже зовсім ошалілі – невпинно крутилися навсібіч за круглими окулярами містера Везербі без оправи.
– Краще поводься гарно, грець тобі! – застеріг він собі під ніс.
Стоячи на місці, він проспівав той рядок іще кілька разів і ще кілька разів після того, як вмостився зручніше, присівши за дверима, схрестивши ноги, упершись спиною до стіни й склавши зброю собі на коліна.
Його раптом почало тривожити те, яким сонним він почувається. Божевільно захотіти спати, коли чекаєш на людину, щоб перерізати їй горло, але факту це не змінювало. Френк згадав, як читав десь (мабуть, на одному з занять у Фармінгтонській філії Університету Мейну, бурсі, яку він закінчив без жодних відзнак), що саме такий вплив на нервову систему створює потужний шок… а він пережив сильний шок, ще й який. Дивно, що коли він побачив усі ті журнали по кабінеті, серце не репнуло, ніби стара шина.
Френк вирішив, що було б нерозумно ризикувати. Він трішки відсунув довгий диван кольору вівсянки від стіни, заліз за нього і ліг на спину, тримаючи дробовик у лівій руці. Права, що досі стискала держак ножа, лежала на грудях. Отак. Набагато краще. Килимове покриття з глибоким ворсом Джорджа Т. Нельсона насправді досить зручне.
138
139
«Santa Claus Is Comin’ to Town» – різдвяна пісня, написана Дж. Фредом Кутсом і Гейвеном Ґіллеспі в 1930-х роках. Відтоді в різних версіях її виконували близько 200 виконавців і виконавиць.
140