– Хто? – запитав Алан. Він почувався так, наче випадково вскочив у якусь божевільну комедію. «Рікі та Люсі потрапили в Пекло». Слухай, Лестере, маєш дешо пояснить[142].
– Лефтер Пфретт, – повторив Джон з болісною терплячістю. – Фін фчитель фіфкультуфи в фколі.
– А він що тут робить? – запитав Алан.
Джон Лапойнт стомлено похитав головою.
– Не фнаю, Алане. Фін профто прийфов і фдурів.
– Хто-небудь поясніть мені нормально, – сказав Алан. – Де Г’ю Пріст? Де Клат? Заради Бога, що тут робиться?
Джордж Т. Нельсон стояв у дверях своєї спальні й роззирався навколо, не вірячи своїм очам. Кімната мала такий вигляд, ніби тут влаштував вечірку якийсь панк-гурт – «Секс Пістолз» чи «Кремпз» – разом з усіма фанатами.
– Що… – почав він і більше не спромігся сказати нічого. Та й це було б зайвим.
Усе через кокаїн. Інакше ніяк. Він барижить серед учителів школи Касл-Рока останні шість років (не всі вчителі були поціновувачами того, що Туз Меррілл іноді називав «болівійським порошком бінґо», але ті, які підпадали під цю категорію, були великими поціновувачами), і під матрацом залишив собі пів унції майже чистого коксу. Усе через понюшку, інакше ніяк. Хтось протриндівся, а хтось інший поласився. Джордж здогадався про це одразу, як заїхав на під’їзну доріжку й побачив розбите вікно кухні.
Він перетнув кімнату й мертвими, онімілими руками зірвав матрац. Коксу не було. Майже дві тисячі доларів майже чистого кокаїну зникли. Він наче крізь сон побрів у ванну, щоб перевірити, чи його маленька заначка ще на місці, за флаконом анацину на верхній поличці шафки з ліками. Йому ще ніколи не хотілося нюхнути так сильно.
Джордж дістався дверей, а тоді зупинився, вибалушившись. Його увагу привернув не бардак, хоча цю кімнату також із чималим завзяттям перевернули догори дриґом. Його зацікавив туалет. Сідало було опущене і тонко всипане чимсь білим.
Джордж припустив, що не дитячою присипкою «Джонсонз Бебі».
Він підійшов до унітаза, послинявив палець і торкнувся порошку. Запхав палець до рота. Кінчик язика ледь не одразу онімів. На підлозі між унітазом і ванною лежав порожній пластиковий пакетик. Картина зрозуміла. Божевільна, проте зрозуміла. Хтось прийшов, знайшов кокаїн… а тоді спустив його в сральник. Навіщо? Навіщо? Він не знав, проте вирішив, що коли знайде людину, яка це вчинила, то запитає. Перед тим як відірвати голову від плечей. Запитати не завадить.
Його триграмова заначка лежала недоторкана. Він вийшов із нею з ванної й знову зупинився, бо йому на очі потрапив новий шок. Цю конкретну мерзоту він не бачив, коли проходив спальнею з коридору, проте зараз, із цього кута, пропустити таке було неможливо.
Джордж довго стояв на місці, витріщаючись круглими від жаху очима, а його горло конвульсивно сіпалося. У гнізді вен на скронях шалено гупало, ніби крилами маленьких пташок. Нарешті йому вдалося вичавити єдине маленьке здушене слово:
– ……мама……!
Унизу, за диваном кольору вівсянки, спав Френк Джуетт.
Глядачі на Ловер-Мейн, яких на хідники вивели крики й постріл, тепер утішалися ще однією новинкою – втечею голови міської ради виборних у сповільненій зйомці.
Бастер нахилився в «кадиллак» наскiльки мiг глибоко і ввімкнув запалювання. Після цього натиснув кнопку, що опускала водійське вікно. Тоді зачинив дверцята й почав обережно заповзати через вікно всередину.
Він ще стирчав з вікна від колін, ліву руку тягнуло назад під гострим кутом через наручник навколо ручки дверцят, ланцюг впивався йому в масивне ліве стегно, коли підійшов Скотт Ґарсон.
– Ем, Денфорте, – вагаючись, промовив банкір. – Мені здається, тобі не можна цього робити. Ти, здається, заарештований.
Бастер зиркнув на нього з-під правої пахви, вдихаючи власний аромат – наразі вже досить гострий, дійсно гострий, – і побачив Ґарсона догори дриґом. Він стояв прямо позаду Бастера. Мав такий вигляд, наче планує спробувати витягувати Бастера з його ж машини.
Бастер підтягнув ноги до себе максимально наскільки можливо, а тоді щосили хвицьнув ними, ніби поні, що здіймає чортів на лугу. Підбори туфель вгатили Ґарсона в обличчя з цмоканням, яке Бастерові вельми сподобалося. Ґарсонові окуляри з золотою оправою тріснули. Він завив, подався назад, ховаючи закривавлене обличчя в долоні, й упав горілиць на Мейн-стріт.
– Хах! – реготнув Бастер. – Не очікував, так? Не очікував такого, скурвий ти сину-переслідувачу, так?
Він поповзом протягнув решту тіла в машину. Ланцюга було рівно скільки треба. Плечовий суглоб тривожно рипнув, а тоді повернувся в сумці й дозволив Бастерові пролізти під руку та вмостити дупу на сидіння. Тепер Бастер сидів за кермом, а прикута рука стирчала з вікна. Він завів авто.
142
Рікі й Люсі Рікардо – персонажі американського ситкому «Я люблю Люсі», що транслювався в 1951–1960 рр. Згадана фраза – одна з найпопулярніших у серіалі.