Вона затраснула за ним двері. І замкнула.
Тепер Шон стояв біля дверей кухні, тривожно очікуючи, доки Браян вийде з гаража… але той не виходив.
Помалу, непомітно тривога переросла в заледве контрольований жах. Шон вийшов із дверей кухні, пробігся переходом і ввійшов у гараж.
Там було темно, страшенно гаряче й пахло мастилом. Якийсь час він не бачив брата в темряві й подумав, що той, напевно, вийшов у двір через задні двері. Тоді очі пристосувалися, і він різко й жалісно видихнув.
Браян сидів під задньою стіною, біля газонокосарки «Лонбой». Він тримав татову гвинтівку. Ложе впиралось у підлогу. Дуло – націлене йому в обличчя. Однією долонею Браян тримав ствол, а іншою стискав стару бейсбольну картку, яка за останній тиждень чомусь стала настільки важливою в його житті.
– Браяне! – закричав Шон. – Що ти робиш?
– Не підходь, Шоне, бо тебе вимастить.
– Браяне, ні! – закричав Шон, плачучи. – Не будь таким сцикуном! Ти… ти мене лякаєш!
– Я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв, – промовив Браян. Він був босий і тепер запихав великий палець ноги в спускову скобу «ремінґтона».
Шон відчув, як у промежині стає мокро й тепло. Він ще ніколи в житті не був таким наляканим.
– Браяне, будь ласка! Будь ласкааааа!
– Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що ніколи не підеш у нову крамницю, – сказав Браян. – Чуєш мене?
Шон зробив крок до брата. Браянів палець напружився на гачку рушниці.
– Ні! – закричав Шон, одразу подаючись назад. – Тобто так! Так!
Браян трішки опустив ствол, коли побачив, що брат відступає. Палець на гачку трохи розслабився.
– Пообіцяй.
– Так! Що захочеш! Але не роби цього! Не… не дражни мене більше, Браю! Ходімо краще подивимося «Трансформерів»! Ні… сам вибереш, що подивитися! Що хочеш! Навіть Вопнера[143]! Можемо дивитися Вопнера, якщо хочеш! Цілий тиждень! Цілий місяць! Я дивитимуся з тобою! Тільки не лякай мене, Браяне, будь ласка, не лякай мене так!
Браян Раск, мабуть, і не чув цього. Його очі ніби плавали на відсутньому незворушному обличчі.
– Ніколи не ходи туди, – промовив він. – «Необхідні речі» – отруйне місце, а містер Ґонт – отруйна людина. Він навіть не людина насправді, Шоне. Він узагалі не людина. Присягнися, що нізащо не купиш жодних отруйних речей, які продає містер Ґонт.
– Клянуся! Клянуся! – пробелькотів Шон. – Клянуся серцем матері!
– Ні, – заперечив Браян, – це не підходить, бо її він теж уже дістався. Поклянися своїм серцем, Шоне. Поклянися власним ім’ям.
– Клянуся! – закричав Шон у гарячому темному гаражі. Він благально простягнув руки до брата. – Правда, клянуся, клянуся своїм власним ім’ям! Але тепер забери рушницю, бра…
– Я тебе люблю, молодший братику. – Він перевів погляд на мить на картку. – А Сенді Коуфекс іде нахер, – додав Браян Раск і натиснув гачок пальцем ноги.
Шонів крик жаху здійнявся над вибухом, що пролунав глухо й гучно в гарячому темному гаражі.
Ліленд Ґонт стояв перед вітриною свого магазину, визирав на Мейн-стріт і м’яко всміхався. Звук пострілу з Форд-стріт був слабким, але завдяки гострому слуху він усе почув.
Усмішка трішки поширшала.
Він зняв табличку на вітрині, яка повідомляла, що відчинено лише за попередньою домовленістю, і повісив нову. На цій було написано
ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ СПОВІЩЕНЬ.
– Отепер повеселимося, – сам до себе промовив Ліленд Ґонт. – О так, сер.
Розділ вісімнадцятий
Поллі Чалмерз нічого про все це не знала.
Поки Касл-Рок пожинав перші реальні плоди роботи містера Ґонта, вона перебувала на кінці міської дороги № 3, біля старого будинку Кемберів. Вона відправилася туди, тільки-но закінчила розмову з Аланом.
«Закінчила? – подумала вона. – Ой, дорогенька, це занадто виховано. Після того як ти кинула слухавку – ось що ти мала на увазі?»
«Добре, – погодилася Поллі з собою. – Після того як я кинула слухавку. Але він рознюхував у мене за спиною. А коли я подзвонила й підняла цю тему, то весь розхвилювався, а тоді набрехав мені про це. Він збрехав. Я вважаю, що така поведінка заслуговує неввічливої реакції».
Щось у цьому гризло її, щось заговорило б, якби вона виділила час і місце, але Поллі не виділила. Вона не потребувала інакомислячих голосів. І взагалі, як на те пішло, не бажала думати про останню розмову з Аланом Пенґборном. Їй просто хотілося розібратися зі своєю справою тут, на кінці дороги № 3, а тоді повернутися додому. Як тільки опиниться в домівці, то прийме прохолодну ванну й ляже спати годин на дванадцять-шістнадцять.
143