Коли загорівся четвертий сірник, полум’я якого ледь виднілося під гарячим денним сонцем, Поллі стиснула його між двома пальцями правиці й дістала з кишені джинсів заяложену пачку товарних купонів і непристойних фотографій. Вона торкнулася полум’ям пачки і потримала сірник так, щоб пересвідчитися, що папір розгорівся. Тоді викинула сірник і нахилила пачку для найкращої тяги. Жінка на світлинах виглядала так, ніби недоїдає, очі в неї були порожні. Собака був шолудивий і розумний рівно настільки, щоб нібито соромитися. Було приємно спостерігати, як поверхня однієї з фотографій пухириться і береться коричневим. Коли фото почали скручуватися, Поллі впустила охоплений полум’ям оберемок на землю, де одна жінка якось забила собаку, цього разу сенбернара, до смерті бейсбольною биткою.
Вогонь палахкотів. Невеличка купка купонів і фотографій швидко зіжмакалася до чорного попелу. Полум’я поникло, згасло… і в ту ж мить раптовий порив вітру пронісся незворушністю дня, розвіваючи жмуток попелу на пластівці. Ті вихором злетіли догори, а Поллі спостерігала за ними очима, які раптом стали великі й перелякані. Звідки саме з’явився цей аномальний вітер?
«Та досить уже! Ти не можеш просто, блядь…»
У той момент із гарячої темної утроби сараю здійнявся гаркавий звук, низький, ніби холоста дія навісного двигуна. Це не її уява, і це не якась скрипуча дошка.
Це собака.
Злякавшись, Поллі глянула в той бік і побачила два глибокі червоні кола світла, що визирали на неї з темряви.
Вона оббігла автомобіль, боляче вдарившись стегном об правий бік капота, залізла всередину, підняла вікна й замкнула двері. Поллі повернула ключ запалювання. Двигун почав обертатись… але не завівся.
«Ніхто не знає, де я, – усвідомила вона. – Ніхто, крім містера Ґонта… а він нікому не розповість».
На мить Поллі уявила, що опинилася тут у пастці, у якій уже побували Донна Трентон із сином. А тоді двигун ожив, і вона здала назад з під’їзної доріжки так швидко, що ледь не скотилася в канаву з дальнього боку дороги. Вона перемкнула передачу й попрямувала в місто настільки швидко, наскільки могла.
Поллі зовсім забула про миття рук.
Туз Меррілл перекотився на інший бік ліжка приблизно одночасно з тим, як Браян Раск відстрелив собі мізки за тридцять миль від нього.
Він зайшов у ванну, дорогою скидаючи з себе брудні труси та майку, і мочився з годину-дві. Підняв руку й нюхнув під пахвою. Подивився на душ і передумав. У нього сьогодні великий день. Душ зачекає.
Він вийшов із ванної, не здобувшись на те, щоб змити після себе, – «якщо жовтеньке, то хай буде помаленьку» було однією з невіддільних складових Тузової філософії – і рушив прямісінько до комода, де на дзеркальці для гоління лежали залишки понюшки від містера Ґонта. Чудовий порошок – легкий для носа, гарячий для голови. Його майже не лишилося. Тузові чимало знадобилося для продуктивності минулої ночі, як містер Ґонт і сказав, але він непогано усвідомлював, що там, звідки цей порошок з’явився, його є ще вдосталь.
Краєм водійського посвідчення Туз сформував кілька доріжок. Занюхнув їх крізь скручену п’ятидоларову купюру, і в голові ніби розірвалася ракета «Шрайк».
– Бум! – вигукнув Туз Меррілл своїм найкращим голосом Ворнера Вулфа. – Давай повтор, перевіримо![145]
Він натягнув на голі стегна пару вицвілих джинсів, а тоді вдягнув футболку «Гарлі Девідсон». «Саме таке цього року носять усі гарно вбрані мисливці за скарбами», – подумав він і дико розсміявся. Сука, ну й відпадний цей кокс!
Туз уже хотів вийти за двері, коли погляд натрапив на улов минулої ночі, і він згадав, що збирався потелефонувати Нетові Коупленду в Портсмут. Він повернувся у спальню, почав ритися в безладі скрученого одягу у верхній шухляді комода, доки нарешті не знайшов пошарпану телефонну книжку, після чого повернувся на кухню, сів і набрав потрібний номер. Туз сумнівався, що зможе дійсно зв’язатися з Нетом, але спробувати варто. Кокс шумів і пиляв йому голову, але він уже відчував, як кайф спадає. Доза кокаїну робить тебе новою людиною. Проблема лише в тому, що єдине, чого цій людині хочеться, це ще одна доза, а Тузові запаси різко скоротилися.
– Та? – промовив насторожений голос у нього біля вуха, і Туз усвідомив, що знову, всупереч усьому, йому пощастило.
– Нет! – скрикнув він.
– Це хто, нахуй?
– Це я, старий шеф! Я!
145