– Туз? Це ти?
– Ну а хто? Як справи, Нетті, старий?
– Бувало й краще. – Голос Нета звучав не надто радісно на звістку від старого колеги з автомайстерні в Шоушенку. – Що тобі треба, Туз?
– А що, у нас тепер отак зі старими колєґами говорять? – із докором запитав Туз.
Він затиснув телефон між вухом і плечем, а тоді підтягнув до себе кілька іржавих бляшанок. Одну він дістав з-під землі за старим домом Треблгорнів, іншу – з пивниці старої ферми Мастерсів, яка згоріла дотла, коли Тузові було лише десять років. Перша банка містила лише чотири книжки зелених купонів S&H, а також кілька перев’язаних пачок купонів сигарет «Ролі». В іншій було кілька зв’язок різних товарних купонів і шість трубочок пенні. Але останні відрізнялися від звичайних пенні.
Вони були білі.
– Може, я просто хотів сконтачитися з тобою, – дражнив його Туз. – Ну, знаєш, запитати, як там твій гемор, чи маєш достатньо «кей-ваю». Отаке.
– Чого тобі треба, Туз? – обережно запитав Нет Коупленд.
Туз висмикнув одну з трубочок зі старої банки «кріско». Папір вицвів з фіолетового до блякло-рожевого. Він витрусив дві монети собі в долоню і з цікавістю дивився на них. Якщо хтось на таких речах знається, то це Нет Коупленд.
Колись у Кіттері він мав крамницю під назвою «Монети й колекціонування Коупленда». Також у нього була особиста колекція монет, що входила до десятки найкращих у Новій Англії, принаймні за словами самого Нета. Пізніше він також відкрив для себе чудеса кокаїну. Протягом чотирьох-п’яти років після цього відкриття він поступово, монета за монетою, збувся цієї колекції, й усе через свій ніс. У 1985 році поліція, що приїхала на беззвучну сигналізацію в крамницю монет «Довгий Джон Сілвер» у Портленді, запопала в комірчині Нета Коупленда, що складав у замшевий мішечок срібні долари «Леді Свобода». Невдовзі після цього вони з Тузом і познайомилися.
– Ну, раз ти вже так кажеш, то я маю для тебе запитання.
– Запитання? Більше нічого?
– Більше зовсім нічого, старий друзяко.
– Добре. – Нетів голос зовсім трішечки розслабився. – Тоді питай. У мене не вихідний.
– Звісно, – сказав Туз. – Робота-робота-робота. Хочеш жити – вмій крутитись, людям не давай баритись, правильно кажу, Нетті? – Він розсміявся божевільним голосом.
Річ була навіть не в порошку, просто день видався такий. Туз не повертався додому до перших променів сонця, бо спожитий кокс тримав його на ногах ледь не до десятої ранку, незважаючи на опущені жалюзі та його фізичні зусилля, і він досі почувався готовим перекушувати залізні балки й випльовувати десятипенсовими цвяхами. А чому б і ні? Чому б, нахуй, і ні? Він за крок від багатства. Знає це, відчуває кожним фібром душі.
– Туз, ти реально щось важливе маєш мені сказати чи просто познущатися подзвонив?
– Ні, не для того. Дай мені першокласну інфу, Нетті, і, можливо, я дам тобі трохи і першого, і класного. Дуже класного.
– Серйозно? – Голос Нета Коупленда одразу опинився на межі. Він звучав притишено, майже вражено. – Не найобуєш, Туз?
– Найкращий, найтоповіший порошок із тих, які ти коли-небудь пробував, мій друже Нетті Бамппо[146].
– За мене впишешся?
– Я в цьому взагалі не сумніваюся, – промовив Туз, і близько не ставлячи собі такої мети. Він видобув зі старої поцвілої трубочки ще три-чотири дивних пенні. Пальцем склав їх в одну рівну лінію. – Але зроби мені послугу.
– Кажи яку.
– Що ти знаєш про білі пенні?
На іншому кінці лінії настала пауза. Тоді Нет обережно промовив:
– Білі пенні? Може, ти маєш на увазі сталеві пенні?
– Я не знаю, що маю на увазі. Це ж ти монети колекціонуєш, а не я.
– Глянь на дати. Чи вони не з періоду між 1941-м і 1945-м.
Туз обернув монети перед собою. Одна була датована 1941 роком, чотири – 1943-м, остання – 1944-м.
– Так. Із того періоду. Що вони коштують, Нете? – Він спробував приховати завзяття в голосі, що не особливо вдалося.
– Небагато, якщо по одній, – відповів Нет, – але значно більше, ніж звичайні пенні. Може, баксів по два за штуку. Три, якщо це ПО-шки.
– Що це означає?
– Поза обігом. Одразу після карбування. А в тебе їх багато, Туз?
– Та трохи маю, – відповів Туз. – Трохи маю, мужик.
Але він був розчарований. У нього шість трубочок, триста пенні, а ті, на які він дивився, мали не дуже презентабельний вигляд. Не зовсім розбиті на гівно, але далеко не нові й блискучі. Шістсот доларів, максимум вісімсот. Великим уловом це не назвеш.
– Ну, принось їх до мене, я подивлюся, – запропонував Нет. – Я їх можу перепродати за найкращою ціною. – Він трохи завагався, після чого додав: – І принось із собою того хваленого порошку.
146