– Дякую, міс Міллікен! – Узяв десятку й віддав вісім доларів.
Він брав у них те, що вони могли собі дозволити, – ні на пенні більше чи менше. «Від кожного – за можливістю» – оце було гасло містера Ґонта, а про «кожному за потребою» можна забути, бо це все речі потрібні, необхідні й жадані, і він прийшов, щоб заповнити порожнечу в людях і покінчити з їхніми болями.
– Приємно вас бачити, містере Емерсон!
Ох, це завжди приємно, вельми приємно – знову вести бізнес по-старому. І бізнес іще ніколи не йшов краще.
Алана Пенґборна в Касл-Року не було. Поки репортери й поліція штату скупчилися на одному кінці Мейн-стріт, а Ліленд Ґонт проводив свій останній перед закриттям розпродаж на півдорозі вгору пагорбом, Алан сидів у сестринській крила Блумер у лікарні Північного Камберленду в Бриджтоні.
Крило Блумер було маленьке, лише чотирнадцять палат, але те, чого йому бракувало в розмірах, воно надолужувало в кольорі. Стіни стаціонарних палат було пофарбовано простими яскравими відтінками. Зі стелі сестринської звисав мобіль, і рух його пташок залежав від того, як він граційно крутиться й опускається навколо центральної осі.
Алан сидів перед величезним муралом, на якому було зображено попурі віршиків Матінки Гуски[148]. На одній із частин мурала якийсь чоловік схилявся над столом, показуючи щось хлопчикові, очевидно селюкові, який був водночас переляканий і захоплений. Це зображення якось зачепило Алана, і шматочок дитячого віршика шепотом виринув у нього в пам’яті:
В Алана на руках проступили брижі гусячої шкіри – дрібні ґульки, ніби намистинки холодного поту. Він не міг сам собі пояснити, звідки така реакція, і це здавалось абсолютно нормальним. Ще ніколи в житті він не почувався таким збуреним, таким наляканим, таким глибоко розгубленим. У Касл-Року відбувається щось, що зовсім виходить за межі його усвідомлення. Це стало очевидним сьогодні вдень, коли все почало вибухати до небес одночасно, але почалося кілька днів, а то й тиждень тому. Він не знав, що сталось, але знав: Нетті Кобб і Вілма Джерзик – це був перший зримий знак.
І він страшно боявся, що ситуація ще не завершилася, поки він сидить тут із Саймоном і пекарем.
Медсестра, міс Гендрі, як свідчив маленький ідентифікатор у неї на грудях, пройшла коридором на ледь чутно скрипучих крепових підошвах, граційно оминаючи розкидані повсюди іграшки. Коли Алан зайшов, кілька дітей, деякі з кінцівками в гіпсі або на пов’язках, деякі частково лисі, мабуть, від хіміотерапії, гралися в коридорі, обмінювалися блоками й машинками, дружньо викрикуючи щось одне одному. Зараз був час вечері, тож усі вони або в їдальні, або в себе в палатах.
– Як він? – запитав він у міс Гендрі.
– Без змін. – Вона дивилася на Алана зі спокійним виразом і дрібкою ворожості. – Спить. Йому і варто спати. Хлопчик пережив страшний шок.
– Що чути від його батьків?
– Ми телефонували на місце роботи батька в Саут-Перісі. Він сьогодні мав роботу в Нью-Гемпширі. Наскільки розумію, їде додому, і його поінформують, уже коли приїде. Має бути тут близько дев’ятої, я так думаю, але важко сказати напевне.
– А мати?
– Не знаю, – відповіла міс Гендрі. Ворожість стала видимішою, але вже була націлена не на Алана. – Я їй не телефонувала. Знаю те, що бачу: її тут нема. Хлопчик побачив, як його брат застрелився з рушниці, і хоча це відбулося вдома, матері досі тут немає. Поки що вибачте, я мушу піти заповнити медкарту.
– Так, звісно, – пробурмотів Алан. Він дивився, як вона йде геть, тоді підвівся з крісла. – Міс Гендрі?
Жінка обернулася до нього. Погляд ще був спокійний, але вона підняла брови, виявляючи роздратування.
– Міс Гендрі, мені дуже потрібно поговорити з Шоном Раском. Думаю, критично необхідно.
– Так? – Голос був спокійним.
– Щось… – Алан раптом згадав про Поллі, і голос надломився. Він прокашлявся і продовжив: – У моєму місті щось діється. Самогубство Браяна Раска – лише частина цього всього, наскільки я розумію. І ще мені здається, що Шон Раск може знати ключову інформацію для того, щоб із цим розібратися.
– Шерифе Пенґборн, Шонові Раску лише сім років. І якщо він і знає щось, чому тут немає інших поліцейських?
«Інших поліцейських, – подумав він. – Вона ж насправді має на увазі: кваліфікованих поліцейських. Поліцейських, які не опитують одинадцятирічних хлопчиків на вулиці так, що ті потім ідуть додому й застрелюються в гаражі».
148