Алан скривився.
– Про це я знаю. А після того?
– З того, що я тут бачу, ні, але це нічого не означає. Шили нема, та й тут усюди шастають ці штатюки срані, хтозна.
– Дякую, Клате. Ще щось, що мені варто знати?
– Так, кілька речей.
– Валяй.
– Знайшли пістолет, яким Г’ю стріляв у Генрі, але Девід Фрідмен із відділу балістики каже, що не знає, що це. Якийсь самозарядний, але саме такого він, мовляв, ніколи не бачив.
– Ти впевнений, що це Девід Фрідмен? – запитав Алан.
– Фрідмен, так, це його прізвище.
– Він мусить знати. Дейв Фрідмен – ходяча «Біблія стрільця»[150].
– Ну, каже, що не знає. Я тут стояв, поки він говорив з твоїм кентом Пейтоном. Сказав, що схоже на німецький «маузер», але нема звичних позначок і спуск інакший. Здається, зброю, ну і ще купу інших доказів, відправили в Оґасту.
– Що ще?
– Знайшли анонімну записку у дворі Генрі Бофорта, – продовжив Клат. – Лежала зім’ята в грудку біля автомобіля – знаєш його класичний «т-берд»? Ну так от, з нього також познущалися. Так само як у Г’ю.
Алан відчув, ніби йому по обличчі заліпила величезна м’яка долоня.
– І що було в записці, Клате?
– Хвилинку. – Він почув слабкий звук «хік-хік», коли Клат гортав сторінки свого записника. – Є. «Спробуй ще хоч раз перечити мені та не віддавати ключі від машини, жабоїде паскудний!»
– Жабоїде?
– Так і написано. – Клат нервово гиготнув. – Слова «раз» і «жабоїде» підкреслено.
– І кажеш, у нього щось із машиною?
– Ага. Порізані шини, як і в Г’ю. І величезна довга подряпина з пасажирського боку. Ух!
– Добре, – сказав Алан. – Слухай, що тобі треба зробити. Сходи в перукарню, а тоді, якщо доведеться, в більярдну. Дізнайся, кому там Генрі про що перечив цього або минулого тижня.
– Але поліція штату…
– Нахуй поліцію штату, – завзято промовив Алан. – Це наше місто. Ми знаємо, кого запитувати і як їх знайти. Чи ти не зможеш хвилин за п’ять знайти людину, яка знає цю історію?
– Звісно зможу, – відповів Клат. – Коли я повертався з Касл-Гіллу, то бачив, як Чарлі Фортін триндикав з кількома іншими перед «Вестерн Авто». Якщо Генрі з кимсь рогами стукався, Чарлі має знати з ким. Бля, та «Тигр» для Чарлі як другий дім.
– Так. Але чи допитує його поліція штату?
– Ну… ні.
– Ні. Тому ти його допитай. Хоча я думаю, ми вже знаємо відповіді, правда?
– Г’ю Пріст, – погодився Клат.
– Для мене це звучить як безумовна здогадка, – додав Алан.
Він подумав, що, врешті-решт, це може не надто відрізнятися від першої здогадки Генрі Пейтона.
– Добре, Алане. Я йду.
– І передзвони, як тільки знатимеш точно. У ту ж секунду.
Алан дав Клатові номер, а тоді змусив його повторити цифри для певності, що Клат правильно записав.
– Передзвоню, – сказав Клат, а тоді шалено випалив: – Що коїться, Алане? Блядь, що тут таке коїться?
– Не знаю.
Алан відчув себе дуже старим, дуже змученим… і злим. Злим уже не на Пейтона за те, що той усунув його від справи, а на відповідального за всі ці паскудні феєрверки. І він дедалі більше переконувався, що, докопавшись до суті, вони виявлять: тут увесь час діяла якась одна сила. Вілма й Нетті. Генрі та Г’ю. Лестер і Джон. Хтось їх переплів разом, ніби пакети потужної вибухівки.
– Не знаю, Клате, але ми це розвідаємо.
Він повісив слухавку й знову набрав Поллі. Його порив залагодити все з нею, зрозуміти, що ж сталося, що її так розлютило, потроху затихав. Те, що повільно приходило на зміну, тішило менше – глибокий несфокусований страх, дедалі більше відчуття, що вона в небезпеці.
Бііп… бііп… бііп… але без відповіді.
«Поллі, я кохаю тебе, нам треба поговорити. Будь ласка, підніми слухавку. Поллі, я кохаю тебе, нам треба поговорити. Будь ласка, підніми слухавку. Поллі, я кохаю тебе…»
Ця літанія прокручувалася в нього в голові, ніби механічна іграшка. Йому хотілося ще раз потелефонувати Клатові, щоб той спершу перевірив, як вона, проте Алан не міг на таке зважитися. Це може виявитися дуже хибним рішенням, якщо в Касл-Року своєї черги чекають інші пакети вибухівки.
«Так, Алане… але якщо Поллі – одна з них?»
Ця думка розколупала певні асоціації, але він був не в змозі схопитися за них, як ті вже розвіялися.
Алан повільно повісив слухавку, закінчуючи дзвінок посеред гудка.
Поллі більше не могла. Вона перекотилася на бік, потягнулася по телефон… але він затих посеред сигналу.
«Добре», – подумала вона. Та чи добре насправді?
150