– Лейтенанте Пейтон! Лейтенанте Пейтон!
То підбіг поліцейський із диспетчерської.
– Що? – рявкнув Генрі.
– У мене на рації доктор Ван Еллен. Хоче з вами поговорити.
– Про що?
– Не сказав. Сказав лише, що мусить з вами поговорити.
Генрі Пейтон рушив у диспетчерську, дедалі більше почуваючись ніби дитина, що їде на велосипеді без гальм униз крутим схилом, коли з одного боку урвище, а з іншого – скелі, ну і ще за ним женуться голодні вовки з обличчями репортерів.
Він узяв мікрофон.
– Це Пейтон, вас слухаю.
– Лейтенанте Пейтон, це доктор Ван Еллен. Окружний судмедексперт. – Голос звучав примарно й віддалено, його переривали нечасті, але потужні шквали шуму.
«Це, мабуть, через бурю, що невдовзі почнеться», – подумав Генрі. Замало розваг для Діка й Джейн[151].
– Так, я вас знаю, – відказав Генрі. – Ви забрали містера Бофорта в Оксфорд. Як він, прийом?
– Він…
Тріск, тріск, шуму приск.
– Вас перериває, докторе Ван Еллен, – сказав Генрі настільки терпляче, наскільки міг. – До нас тут, здається, наближається неабияка грозова буря. Будь ласка, повторіть. Прийом.
– Помер! – прокричав Ван Еллен крізь шуми. – Він помер у швидкій, але ми вважаємо, що не внаслідок кульового поранення. Розумієте мене? Ми вважаємо, що пацієнт помер не внаслідок кульового поранення. Спочатку в його мозку виник нетиповий набряк, який згодом розірвався. Найвірогідніше, це через якусь токсичну речовину, якусь неймовірно токсичну речовину, що потрапила йому в кров після пострілу. Від тієї ж речовини в нього буквально розірвалося серце. Підтвердьте.
«О Боже», – подумав Генрі Пейтон. Він послабив краватку, розстебнув комірець і знову натиснув кнопку передачі.
– Підтверджую ваше повідомлення, лікарю Ван Еллене, але дідько б мене вхопив, якщо я його розумію. Прийом.
– Токсин, найпевніше, містився в кулях пістолета, з якого його підстрелили. Інфекція розповсюджується спочатку повільно, а тоді прискорюється. У нас дві чіткі віялоподібні точки проникнення – рана на щоці і в грудях. Дуже важливо, щоб…
Трісь хрясь шшшш.
– …зараз? Десять-чотири?
– Повторіть, лікарю Ван Еллене. – Генрі благав Бога, щоб чоловік просто взяв слухавку. – Будь ласка, повторіть, прийом.
– У кого той пістолет? – заверещав Ван Еллен. – Десять-чотири!
– У Девіда Фрідмена. З відділу балістики. Він повіз його в Оґасту. Прийом.
– Він його спочатку розрядив, десять-чотири?
– Так. Це стандартна процедура. Прийом.
– Це револьвер чи самозарядний пістолет, лейтенанте Пейтон? Зараз це найважливіше. Десять-чотири.
– Самозарядний. Прийом.
– А гільзу він діставав? Десять-чотири.
– Він це зробить в Оґасті. – Пейтон важко опустився в диспетчерське крісло. Раптом йому захотілося добряче посрати. – Десять-чотири.
– Ні! Ні, не можна! Не можна цього робити – як чути?
– Чути добре, – відповів Генрі. – Я залишу для нього сповіщення в балістичній лабораторії, щоб він лишив ті довбані кулі в довбаному магазині, доки ми не розібралися з цим новим триндецем.
Він відчув дитяче задоволення від того, що ця розмова проходить повітрям… і замислився, скільки репортерів відстежують її своїми «беркетами».
– Послухайте, лікарю Ван Еллене, не варто обговорювати це по рації. Десять-чотири.
– Не зважайте на піар, – жорстко відрізав Ван Еллен. – Ми говоримо про людське життя, лейтенанте Пейтон. Я намагався зв’язатися з вами телефоном, але не вдалося. Накажіть своєму Фрідменові уважно перевірити, чи нема в нього на долонях подряпин, тріщинок, навіть задирок. Якщо хоч якась ранка на шкірі є, йому негайно потрібно в найближчу лікарню. Я ніяк не можу дізнатися, чи ця погань лише на кулях, чи й на магазині. І з нею взагалі не можна ризикувати, навіть трішки. Ця речовина смертельна. Десять-чотири?
– Підтверджую, – почув свій голос Генрі. Він раптом усвідомив, що йому хочеться бути де завгодно, аби лише не тут. Але оскільки він таки тут, йому хотілося, щоб поруч був Алан Пенґборн. З часу приїзду в Касл-Рок він дедалі більше почувався ніби Братик Кролик, що прилип до Смоляного Опудала. – Що це таке? Прийом?
– Поки не знаємо. Не кураре, бо до самого кінця не було паралічу. А ще кураре відносно безболісна, а містер Бофорт добряче намучився. Усе, що ми наразі знаємо, – це те, що почала діяти вона повільно, а під кінець перла, як товарняк. Десять-чотири.
– І це все? Десять-чотири.
– Господи Боже, – рубнув Рей Ван Еллен. – Вам мало? Десять-чотири.
151