Сонні відповів, що має. Він говорив із тими дорогими зверхніми інтонаціями, з якими до Едді говорили більшість янкі з глушини. «Ми без упереджень, хлопче, – ніби промовляв той тон. – Це північ, сам розумієш. Ми не тримаємося за те південне лайно. ЗВІСНО, ти негритос, це всі бачать, але це для нас не має ніякого значення. Чорні, жовті, білі чи зелені – ми всіх намахуємо так, що ще світ не видів. Вези свою машинку сюди».
Сонні відремонтував трансмісію «хонди», але рахунок виявився на сотню доларів більшим, ніж він обіцяв, і через це вони ледь не побилися одного вечора в «Тигрі». А тоді адвокат Сонні (хоч янкі, хоч крекери[154], з досвіду Едді Ворбертона, усі білі люди мають адвокатів) подзвонив Едді й сказав, що Сонні збирається викликати його в суд дрібних справ. Внаслідок цього невеличкого інциденту Едді позбувся п’ятдесяти доларів, а за п’ять місяців в електричній системі «хонди» сталася пожежа. Авто було на стоянці біля муніципалітету. Хтось крикнув Едді, але на момент, коли він прибіг із вогнегасником, машина вже танцювала жовтим полум’ям ізсередини. Її було безповоротно втрачено.
Відтоді він загадувався, чи не Сонні Джекетт запалив той вогонь. Страховий слідчий сказав, що це був bona fide[155] випадок, спричинений коротким замиканням… шанс один на мільйон. Але що він знає? Мабуть, нічого, і, крім того, це ж не його гроші. Не те щоб страховка покривала витрати Едді.
А тепер він знає. Знає точно.
Сьогодні поштою він отримав невеликий пакунок. Предмети, що були всередині, проливали багато світла на ситуацію: купа почорнілих затискачів-«крокодилів», стара фотографія зі скрученими кутиками і записка.
Затискачі були з тих, які можна використати для спричинення електричної пожежі. Просто знімаєш ізоляцію з правильної пари дротів у правильних місцях, стискаєш їх докупи і вуаля.
На фотографії був Сонні та гурт його біломазих дружків, які завжди, коли не прийдеш, тусуються на кухонних кріслах біля СТО. Вони, проте, перебували не на «Суноко» Сонні, а на звалищі Робішо на дорозі № 5. Біляві стояли перед спаленим «сівіком» Едді, пили пиво, сміялися… і їли шматки кавуна[156].
Записка була коротка й по суті: «Шановний негритосе, ти зробив помилку, коли вирішив до мене доїбатися».
Спершу Едді задумався, навіщо Сонні надіслав йому таку цидулку (хоча не пов’язав це з листом, який він сам на прохання містера Ґонта запхав у поштову щілину Поллі Чалмерз). Він вирішив: це тому, що Сонні навіть тупіший і мерзенніший, ніж більшість білясиків. І все одно – якщо ця справа досі труїть Сонні душу, чому він так довго чекав, щоб знову це почати? Та чим більше Едді роздумував над тими старими часами
(Шановний негритосе,)
тим менше для нього важили ці питання. Записка, почорнілі «крокодили» і стара фотографія залізли йому в голову й дзижчали там, наче голодні москіти.
Сьогодні він уже встиг купити пістолет у містера Ґонта.
Флуоресцентні лампи в конторі СТО «Суноко» проливали білу трапецію світла на щебеневе покриття службової дороги, коли Едді заїхав туди – за кермом вживаного «олдса», що став на заміну «сівіка». Він вийшов, тримаючи одну руку в кишені куртки, стискаючи там пістолет.
На мить він зупинився за дверима, зазираючи всередину. Сонні сидів за касовим апаратом у пластиковому кріслі, відкидаючись у ньому, на самих задніх ніжках. Едді бачив верхівку кашкета Сонні над розкритою газетою. Газету читає. Ну звісно. У білих чоловіків завжди є адвокати, а по закінченні дня, під час якого вони гноблять темношкірих, як-от Едді, білі завжди сидять у себе в кабінетах, колишуться в кріслах і читають газети.
Довбані білі з їхніми довбаними адвокатами і довбаними газетами.
Едді витяг пістолет і зайшов. Та частина його, що спала, раптово прокинулася й тривожно забила на сполох, щоб він цього не робив, бо це помилка. Але той голос не мав значення. Не мав значення, тому що Едді раптово перестав бути в собі. Він здавався духом, що ширяє над власним плечем, спостерігаючи, як усе це відбувається. Керування ним узяв на себе якийсь злий біс.
– Маю дещо для тебе, брехливий ти сучий потрох, – почув Едді, як вимовляє його рот, і спостерігав, як двічі натискає гачок пістолета.
156
Після скасування рабства вільні афроамериканці вирощували та продавали кавуни, і таким чином ягода стала для них своєрідним символом волі. Білошкірі мешканці Півдня ж зробили кавун символом ледарства, неохайності афроамериканців. Це переросло в расистський стереотип про надмірну любов темношкірих до кавунів.