– Так, – погодився Алан. – Слово даю.
– Вийти можна по сходах у кінці коридору. Це якщо ви зайдете в палату Шона Раска. Що я вам, звичайно ж, заборонила.
Алан підвівся й імпульсивно поцілував її в щоку.
Міс Гендрі зашарілася.
– Дякую, – сказав Алан.
– За що? Я нічого не зробила. Думаю, піду вже поп’ю чаю. А ви, шерифе, сидіть там, де й сиділи, доки я не піду.
Алан знову слухняно присів. Так і сидів, тримаючи голову між Саймоном і пекарем, доки за міс Гендрі зі свистом не зачинилися подвійні двері. Тоді підвівся і тихо пройшов яскравим коридором, усипаним іграшками й пазлами, до палати номер 9.
Як на Алана, Шон Раск цілком прокинувся.
Це було педіатричне відділення, тож ліжко під ним було маленьке, але хлопчик усе одно в ньому губився. Тіло зовсім трішки випиналося під покривалом, від чого виникало враження, ніби на хрусткій білій подушці лежить відчленована голова. Обличчя – дуже бліде. Під очима, що спокійно й без подиву дивилися на Алана, виднілися фіолетові тіні, темні, наче синці. Чорний кучерик лежав на лобі, ніби кома.
Алан узяв стілець з-під вікна й посунув його до ліжка, на якому підняли перегородки, щоб Шон не впав. Хлопчик не повернув голови, але спостерігав за Аланом очима.
– Привіт, Шоне, – тихо промовив Алан. – Як почуваєшся?
– У горлі сухо, – сипло прошепотів Шон.
На столику біля ліжка була карафка води і дві склянки. Алан налив одну й нахилився через лікарняну перегородку.
Шон спробував сісти, і йому не вдалося. Він завалився назад на подушку, слабко зітхнувши, від чого Алана вкололо в серці. Він згадав про свого сина – бідного приреченого Тодда. Коли підкладав долоню Шонові Раску під шию, щоб допомогти йому сісти, на мить у нього виник пекельний фотографічний спогад. Він згадав, як Тодд того дня стояв біля «скаута», махав Аланові на прощання, і крізь призму пам’яті якесь переливчасте бліде світло ніби грало в нього навколо голови, опромінюючи кожну любу лінію та рису обличчя.
В Алана затрусилися руки. Трішки води пролилося спереду на лікарняну сорочку Шона.
– Вибач.
– Н’чо, – відповів Шон хрипким шепотом і жадібно відпив. Він майже повністю поглинув склянку води. А тоді відригнув.
Алан обережно опустив його. Шон тепер здавався трішки жвавішим, але в очах усе одно не було жодного блиску. Алан подумав, що ще ніколи в житті не бачив хлопчика, який би мав настільки жахливо самотній вигляд, і розум знову спробував пробудити останній образ Тодда.
Алан відкинув його. Тут робота. Неприємна і до того ж страшенно делікатна, але вона дедалі більше здавалася йому неабияк важливою. Що б там зараз не діялося в Касл-Року, він переконував себе, що відповідь лежить тут, за блідим чолом і тими сумними тьмяними очима.
Алан роззирнувся й витиснув усмішку.
– Нудна кімната, – промовив він.
– Ага, – низьким шорстким голосом погодився Шон. – Повний скучняк.
– Може, кілька квіток її трохи пожвавлять, – промовив Алан і провів правою долонею по лівому передпліччі, спритно дістаючи з прихованої нірки під ремінцем годинника складений букет.
Він знав, що випробовує долю, але без зайвих роздумів вирішив усе одно це зробити. Майже пошкодував про це. Коли діставав їх з петлі й розкривав букет, дві паперові квітки розірвалися. Він почув, як пружина змучено шпринькає. Без сумніву, це останнє виконання цієї версії фокусу з квіткою-складанкою, проте Аланові вдалося вийти сухим із води… заледве. І Шон, на відміну від брата, був очевидно вражений і захоплений, незважаючи на психічний стан і наркотики, що просочували його нервову систему.
– Круто! Як ви це зробили?
– Просто трішки магії… Хочеш? – Алан посунувся, щоб поставити букет паперових квіток у карафку.
– Та нє. То ж просто папір. Ну і ще вони подерті в деяких місцях. – Шон подумав і, мабуть, вирішив, що прозвучало невдячно, тож додав: – Але гарний фокус. А можете зробити, щоб вони зникли?
«Навряд чи, синку», – подумав Алан. Уголос сказав:
– Спробую.
Він підняв букет, щоб Шон його чітко бачив, тоді злегка вигнув правицю й потягнув її вниз. Він провів цю маніпуляцію набагато повільніше, ніж зазвичай, беручи до уваги сумний стан макґаффіна[159], але результат вразив його самого. Замість того щоб зникнути з поля зору як зазвичай, квітка-складанка щезла в його неміцному кулаку, наче дим. Він відчув, що напнута послаблена пружина вже готова зігнутися й застрягнути, але врешті-решт вона вирішила востаннє підсобити йому.