– Куди?
– Для початку в автопарк міста, – пояснив Бастер. Він досі посміхався.
Розділ двадцять перший
Преподобний Вільям Роуз, який уперше став за катедру Об’єднаної баптистської церкви Касл-Рока у травні 1983 року, – фанатик вищої проби, тут сумнівів і близько не виникало. На жаль, він також енергійна, іноді дивним, жорстоким чином дотепна людина, а ще неймовірно популярний серед своєї парафії. Його перша проповідь у ролі лідера баптистської отари слугувала провісницею речей прийдешніх. Вона називалася «Чому католики приречені на пекельні муки». Відтоді він продовжував у тому ж тоні, що й зробило його неймовірно популярним серед парафії. Католики, як він повідомляв, – це богохульні заблудлі істоти, які поклоняються не Ісусові, а жінці, яку було обрано привести Його в цей світ. Чи ж не дивно, що вони настільки схильні помилятися й в інших питаннях?
Він пояснював своїй отарі, що під час Інквізиції католики довели практику тортур до ідеалу, що за часів Інквізиції справжніх вірних спалювали на, як він висловлювався, вогняни-их стратах, аж до кінця дев’ятнадцятого століття, доки героїчні протестанти (здебільшого баптисти) не змусили їх припинити, що за всю історію сорок різних Пап у бісівському сексуальному зв’язку-у пізнавали своїх матерів, сестер і навіть їхніх позашлюбних доньок, що Ватикан побудували на золото протестантських мучеників і пограбованих народів.
Такі безграмотні нісенітниці зовсім не були новиною для католицької церкви, якій уже сотні років доводилося миритися зі схожою єрессю. Багато священників і вухом не повели б на таке, мабуть, навіть добродушно посміялися б. Отець Джон Бріґгем, однак, був не з тих, хто махає рукою на такі речі. Радше навпаки. Дратівливий, клишоногий ірландець Бріґгем був із тих чоловіків, що не мають почуття гумору, не терплять дурнів, а особливо дурнів пихатих, штибу преподобного Роуза.
Він майже рік мовчки зносив Роузові різкі випади в бік католиків, доки нарешті не скипів за власною катедрою. Його проповідь, у якій не було ані краплі милості, називалася «Гріхи преподобного Віллі». У ній він описав священника баптистів «йолопом, який уже всі клепки за співом псалмів розгубив і думає, наче Біллі Ґрем по воді ходить, а Біллі Сандей[160] по праву руку Бога Отця Вседержителя сидить».
Тієї ж неділі преподобний Роуз і четверо його найкремезніших дияконів відвідали отця Бріґгема. Вони повідомили, що шоковані й дуже злі через наклепницькі слова отця Бріґгема.
– У вас іще вистачає нахабства казати мені, щоб я припнув язика, – обурився отець Бріґгем, – після того як ви цілий ранок завзято оповідали вірним, що я служу Вавилонській блудниці.
На зазвичай блідих щоках преподобного Роуза швидко проступив рум’янець, який поширився по здебільшого лисій макітрі. Він пояснив отцеві, що ніколи нічого не говорив про Вавилонську блудницю, хоч і згадував кілька разів Римську блудницю, але раз уже отець Бріґгем сприймає це так, то, власне кажучи, хто йому винен.
Отець Бріґгем виступив із дверей свого будинку, стискаючи кулаки.
– Якщо хочеш обговорити це тут, на сходах, дружок, – сказав він, – то просто скажи своїм маленьким ґестапівцям, щоб відійшли, і ми обговоримо все, що захочеш.
Преподобний Роуз, на три дюйми вищий за отця Бріґгема, але, мабуть, фунтів на двадцять легший, презирливо відступив.
– Я-а собі рук не бруднитиму, – відказав він.
Одним із дияконів був Дон Гемпгілл. Він був і вищий, і важчий за войовничого священника.
– Я з тобою все обговорю, якщо хочеш, – втрутився він. – Я твоєю паполюбською сракою всю веранду обітру, лепреконе.
Двоє інших дияконів, які знали, що Дон на таке цілком здатний, умить узяли його під руки… але після цього невдоволення вже не затихало.
До жовтня це проходило здебільшого sub rosa[161] – етнічні насмішки і злісні балачки в чоловічих і жіночих групах обох церков, дражнилки на шкільному подвір’ї між дітьми обох клік і здебільшого пишномовні гранати, якими щонеділі, у день миру, коли, як учить історія, починалися більшість воєн, перекидувалися з одної катедри на іншу. Час від часу траплялися гидкі інциденти – якось під час танців юнацького товариства баптистів приходський зал закидали яйцями, а ще у вікно вітальні парафіяльного священника шпурнули камінь, – але переважно війна тривала на словесному фронті.
Як і в усіх війнах, у цій бували періоди запеклих боїв та застоїв, але дедалі глибший гнів проймав її відтоді, як «Доньки Ізабелли» проголосили про свої плани щодо «Нічки казино». На момент, коли преподобний Роуз отримав сумнозвісну записку для «бабтизької криси», мабуть, було вже запізно уникати зіткнення. Надмірна брутальність повідомлення лише засвідчила, що коли зіткнення настане, це буде рубка. Хмиз уже розкладено, залишилося, щоб хтось черкнув сірником і розпалив ватру.