ВІДРАЗУ ЧИТАЙ, ПАПСЬКА БЛЯДЬ.
«Вони, – подумала вона. – Баптисти. Ті гидкі, ниці, вузьколобі люди».
– Бетсі? – запитала Наомі Джессап. – Щось не так?
– Не знаю, – відповіла вона. – Мабуть.
Вона розірвала конверт. Звідти випав аркуш. На ньому було таке повідомлення:
НЮХАЙТЕ ЗАПАХ КАТОЛИЦЬКОЇ ПИЗДЯТИНИ!
З лівого кутка залу раптом почало долинати шипіння – звук, схожий на перевантажену парову трубу. Кілька жінок зайойкали і повернулися в той бік. Над головами бадьоро лупив грім, і тепер зойки стали серйознішими.
З ніші збоку полинув білувато-жовтий випар. І зненацька невелика будівля на одну кімнату наповнилася найжахнішим запахом, який вони коли-небудь відчували.
Бетсі встала, перекидаючи крісло. Тільки-но вона розкрила рота – щоб що сказати, вона поняття не мала, – коли жіночий голос іззовні закричав:
– Це вам за «Нічку казино», курви! Покайтеся! Покайтеся!
Їй вдалося когось розгледіти за задніми дверима до того, як гидотна хмара, що долинала з ніші, повністю затьмарила вікна дверей… а після цього вона вже не переймалася. Сморід був немислимий.
Зчинилося стовпотворіння. «Доньки Ізабелли» металися туди-сюди по мрячній смердючій кімнаті, ніби оскаженілі вівці. Коли Антонію Біссетт штовхнули назад і вона зламала собі шию об залізний край столу голови, жодна цього не почула й не помітила.
Надворі ревів грім і спалахували блискавиці.
Чоловіки-католики в залі «Лицарів Колумба» стояли навколо Альберта Джендрона. Користуючись запискою, яку він знайшов приклеєною до дверей свого кабінету, як точкою відліку («Ой, та це ще нічого – от якби ви були, коли…»), він частував їх жахливими, але захопливими історіями про цькування католиків та їхню помсту в Льюїстоні ще в тридцятих.
– Тож коли він побачив, як та купка безграмотних трясунів[162] обліпила ноги Непорочної коров’ячим коржем, то одразу застрибнув у машину і поїхав прямо на…
Альберт раптом замовк, прислухаючись.
– Що це? – запитав він.
– Грім, – пояснив Джейк Пуласкі. – Там зараз страшне яка гроза буде.
– Ні, не це, – уточнив Альберт і підвівся. – Таке враження, ніби крики.
Грім тимчасово затих до самого буркотання, і за цей час вони всі почули: жінки. Жіночі крики.
Чоловіки повернулися до отця Бріґгема, який підвівся з крісла.
– Ходімо, чоловіцтво! – промовив він. – Подивимося, що…
Тоді звідкись засичало, і з задньої частини залу до місця, де групкою стояли чоловіки, почав громадитися запах. Розбилося вікно, і по підлозі, за роки відполірованій до глянцю танцюючими ногами, скажено прокотився камінь. Чоловіки скрикнули й відскочили від рикошету. Камінь дістався протилежної стіни, відскочив від неї та спинився.
– Пекельний вогонь від баптистів! – почувся голос позаду. – Ніяких азартних ігор у Касл-Року! Передайте решті, монашкойоби!
Двері фоє залу «Лицарів Колумба» також було підперто ломом. Чоловіки наштовхнулися на них і почали громадитися навколо.
– Ні! – крикнув отець Бріґгем. Він крізь сморід пробився до невеликого бічного виходу. Двері були не замкнені. – Сюди! СЮДИ!
Спочатку ніхто не слухав. Через паніку всі продовжували збиватися в купу навколо непорушних передніх дверей залу. Тоді Альберт Джендрон потягнувся вперед і стукнув головами двох чоловіків.
– Робіть що отець каже! – загорлав він. – Вони вбивають жінок!
Альберт грубою силою проорав собі шлях крізь проріху, і решта рушили за ним. Вони йшли грубою, непевною шеренгою крізь парову мряку, кашляючи й лаючись. Мід Росіґньо більше не міг стримати сколочені нутрощі. Він розкрив рота й лентою випустив свою вечерю прямісінько на широку спину сорочки Альберта Джендрона. Альберт і вухом не повів.
Отець Бріґгем уже шкандибав до сходів, що вели на стоянку і до залу «Доньок Ізабелли» поруч. Час від часу він зупинявся, щоб сухо повекати. Запах вчепився до нього, ніби липка стрічка. Чоловіки йшли за ним нерівною процесією, майже не помічаючи дощу, що затарабанив уже сильніше.
Коли отець Бріґгем подолав короткі сходи наполовину, спалах блискавки показав йому лом, упертий об двері залу «Доньок Ізабелли». Через мить одне з вікон із правого боку будівлі вибилося назовні, і жінки почали вистрибувати, котячись по газону, ніби величезні ганчір’яні ляльки, які навчилися блювати.
Преподобний Роуз так і не дістався притвору – перед ним нагромадилося забагато людей. Він обернувся, затискаючи ніс, і поплентався назад углиб церкви. Спробував гукати іншим, але як тільки розкрив рота, замість крику звідти порснув чималий струмінь блювоти. Ноги заплутались одна за одну, і преподобний упав, сильно вдарившись головою об лаву. Він силкувався піднятися на ноги, але не зміг. А тоді величезні руки вчепилися йому в пахви й підняли.
162