– Через вікна, Преп’добний! – кричала Нен Робертс. – Рух’йтеся!
– Скло…
– Плювати на скло! Ми тут позадихаємося!
Вона понукала його вперед, і преподобний Роуз устиг лише накрити долонею очі, коли зіткнувся з вітражним склом, розбиваючи Христа, що вів Своїх овець пагорбом кольору лаймового «джелл-о»[163]. Священник полетів униз, упав на газон і відскочив. Штучна верхня щелепа вистрибнула йому з рота, і він захрипів.
Преподобний сів, раптово усвідомлюючи темряву, дощ… і блаженний дух свіжого повітря. У нього не було часу цим насолоджуватися. Нен Робертс ухопила його за волосся й смикнула на ноги.
– Пішли, Преп’добний! – крикнула вона.
Обличчя, вихоплене блакитно-білою блискавкою, було скривленим ликом гарпії. На ній досі була біла уніформа зі штучного шовку (у Нен завжди була звичка вдягатися саме так, як вона вимагала вдягатись від своїх офіціанток), але на випині грудей тепер лежав слинявчик із блювоти.
Преподобний Роуз плівся поруч із нею, опустивши голову. Він думав, чому ж вона не відпускає його волосся, проте щоразу, як пробував щось сказати, його слова прибивало громом.
Декілька інших, утікши через розбиті вікна, пішли за ними, але більшість купчилися з іншого боку дверей притвору. Нен одразу ж побачила причину: ручки були підперті двома ломами. Вона вибила їх з-під дверей, коли над міською толокою промигнула блискавка, наче купку сірникової соломки, підпалюючи естраду, на якій колись стражденний молодик на ім’я Джонні Сміт дізнався ім’я одного вбивці. Вітер посильнішав, він хитав дерева на тлі темного розгонистого неба.
Як тільки ломи повисмикували, двері розчахнулися – одну половину зовсім зірвали з петель, і вона приземлилася на клумбу ліворуч від сходів. Потік дикооких баптистів вихлюпнувся з церкви, шпортаючись і валячись одне на одного, беркицаючись униз сходами. Вони смерділи. Вони плакали. Вони кашляли. Вони блювали.
А ще вони були злі, як собаки.
«Лицарі Колумба», під проводом отця Бріґгема, і «Доньки Ізабелли», під проводом Бетсі Віґ’ю, зібралися по центру стоянки, коли розверзлося небо і дощ почав ливцем лити. Бетсі вхопилася за отця Бріґгема і трималася за нього, її червоні очі струмували сльозами, а волосся обліпило череп мокрою блискучою шапочкою.
– Решта ще всередині! – закричала вона. – Наомі Джессап… Тоня Біссетт… Я не знаю, скільки ще!
– Хто це зробив?! – загорлав Альберт Джендрон. – Хто це, на дідька, зробив?
– Та баптисти! Хто ж іще, вони! – крикнула у відповідь Бетсі, а тоді заридала, коли небо розітнула блискавка, ніби розпечена до білого вольфрамова нитка. – Вони мене папською бляддю обізвали! Це баптисти! Баптисти! Це все прокляті Богом баптисти!
Отець Бріґгем тим часом виплутався з обіймів Бетсі й стрибнув до дверей залу «Доньок Ізабелли». Він відбуцнув лом убік – на деревині навколо нього півколом уже виступали тріщини від тиску – і смикнув двері. З будівлі вилетіли троє очманілих ригаючих жінок у хмарі смердючого диму.
Крізь хмару він побачив Антонію Біссетт, гарненьку Тоню, завжди таку швидку та вправну з голкою і завжди завзяту допомогти в будь-якому новому церковному проєкті. Вона лежала на підлозі біля стола голови, частково схована за перекинутою хоругвою з Празьким Ісусиком. Над нею колінцювала Наомі Джессап і ридала. Голова Тоні була вигнута під якимсь химерним неможливим кутом. Скляні очі втупилися в стелю. Сморiд більше не турбував Антонію Біссетт, яка не купила жодної речі в містера Ґонта й не брала участі в його маленьких іграх.
Наомі побачила отця Бріґгема, що стояв біля входу, підвелася й побрела до нього. Від глибокого шоку запах смердючої бомби вже наче й не турбував її.
– Отче, – скрикнула вона. – Отче, чому? Чому вони так з нами вчинили? Ми ж хотіли просто трішки повеселитися… більше нічого, все. Чому?
– Тому що той чоловік божевільний, – відповів отець Бріґгем. Він пригорнув Наомі до себе.
Поруч, голосом одночасно тихим і смертоносним, Альберт Джендрон промовив:
– Ходімо по них.
«Баптистська армія християнських солдатів проти азартних ігор» маршувала по Геррінгтон-стріт від баптистської церкви під тучним дощем із Доном Гемпгіллом, Нен Робертс, Норманом Гарпером і Вільямом Роузом на чолі. Очі в них перетворилися на почервонілі, оскаженілі кулі, вистромлені з набряклих орбіт. Більшість «християнських солдатів» мали сліди блювоти на штанах, футболках, взутті або на всьому одразу. Запах протухлих яєць від бомби не полишав їх навіть під напірним дощем, ніби відмовлявся змиватися.