– Ні, золото, насправді навіть краще буде, якщо не заходитимеш.
– Дуже зле сьогодні?
– Бувало й гірше, – обережно вимовила Поллі.
– Я не про це питав.
– Не дуже зле, ні.
«Твій же голос виказує, що ти брешеш, кохана», – подумав він.
– Добре. А що там з тією ультразвуковою терапією, про яку ти розповідала? Щось дізналася?
– Ну, було б добре, якби я могла собі дозволити півтора місяця в лікарні «Мейо», раптом пощастить. Але я не маю як. І не кажи, що ти маєш таку змогу, Алане, бо я вже трохи змучилася називати тебе брехуном.
– Я думав, ти казала про Бостонську лікарню…
– Наступного року, – пояснила Поллі. – Вони запустять клініку з ультразвуковою терапією наступного року. Напевно.
Якусь мить повисла тиша, і він уже був хотів попрощатися, але знову заговорила вона. Цього разу голос звучав трохи веселіше.
– Зранку заходила в новий магазин. Попросила Нетті спекти торт і прихопила його з собою. Чиста ворохобниця, звісно, – поважні пані ж не носять випічку на відкриття. Це ж, можна сказати, на камені висічено.
– І як? Що там продається?
– Та всього потрохи. Якби притиснули до стіни, я б сказала, що це крамниця рідкісних і колекційних дрібниць, але насправді тут важко дати якесь визначення. Треба самому дивитися.
– З власником познайомилася?
– Містер Ліленд Ґонт з Акрона, Огайо, – розповіла Поллі, і лише тепер Алан дійсно почув якийсь натяк на усмішку в її голосі. – Він буде таким собі предметом обожнювання для елітки Касл-Рока цього року – ну я так передбачаю принаймні.
– А ти що про нього думаєш?
Коли Поллі знов заговорила, усмішка в голосі проявилася ще більше.
– Ну, Алане, скажу чесно: ти моє золото, і, сподіваюся, я твоє, але…
– Ти – моє, – промовив він. Головний біль трохи відступав. Він сумнівався, що це завдяки дивовижному аспірину Норріса Ріджвіка.
– …але від нього і моє серденько побігло стриб-скоком. А бачив би ти Розалі з Нетті, коли вони повернулися…
– Нетті? – Він зняв ноги зі столу й сів рівно. – Нетті ж власної тіні страхається!
– Ага. Та оскільки Розалі переконала її сходити з нею – ти ж знаєш, та бідося нікуди сама не піде, – я запитала Нетті, що вона думає про містера Ґонта після того, як прийшла вдень додому. Алане, її бідні старі очі просто загорілися, туман у них розійшовся. «У нього є карнавальне скло! – говорила вона. – Дуже гарне карнавальне скло! Він навіть запросив мене зайти завтра й подивитися ще на інші!» Здається, це вперше за чотири роки вона стільки проговорила. Ну я їй і сказала, чи ж це не мило, Нетті? А вона: «Так, а знаєте що?» Я, звісно, запитала що, і Нетті відповіла: «А я, мабуть, і піду!»
Алан розсміявся, голосно й щиро.
– Якщо вже Нетті йде до нього в гості охоче й без якоїсь duenna[29], думаю, й мені варто піти подивитися. Чоловік, напевно, дуже приємний.
– Ну, знаєш, що смішно – він не гарний, принаймні не такий, як гарними бувають актори, але в нього просто прекрасні каштанові очі. Це така окраса його обличчя.
– Ну, ви дивіться, пані, – гаркотнув Алан. – Мій мускул ревнощів починає смикатися.
Вона трішки посміялася.
– Не думаю, що тобі варто хвилюватися. Але є ще одне.
– Що ще?
– Розалі розповідала, що туди заходила Вілма Джерзик, поки Нетті була там.
– Щось сталося? Погиркалися?
– Ні. Нетті поблимала очима на ту Джерзик, а та ніби губу закопилила в її бік – ну, так Розалі розповідала, – а потім Нетті поквапилася геть. Вілма Джерзик останнім часом не дзвонила тобі через пса Нетті?
– Ні, – відповів Алан. – Та й не було причини. Я проїжджав повз будинок Нетті після десятої разів п’ять за останні півтора місяця, десь так. Пес більше не гавкає. То лише щенята таке роблять, Поллі. Він трохи виріс, і в нього добра господиня. Може, у Нетті й трохи забагато птахів у шпаківні, але з тим собакою вона добре розібралася… як там його звати?
– Рейдер.
– Ну от, Вілмі Джерзик доведеться знайти якусь іншу причину кородитися, бо з Рейдером покінчено. Але її то не зупинить. Такі пані, як Вілма, ніколи не вгамовуються. Річ же не в собаці була взагалі, правда. Вілма була єдина з цілого району, що скаржилася. Річ у Нетті. У таких людей, як Вілма, нюх на слабкість. А від Нетті Кобб у тому плані аж дух забиває.
– Так, – сумно й замислено погодилася Поллі. – Ти чув, що Вілма Джерзик якось подзвонила їй уночі й сказала Нетті, що як та не заткне собаку, то вона прийде й переріже йому горло?