Тепер вона дивилася прямісінько на Поллі, а саму Поллі, ніби ножем, кололо страхом. Вона бачила в очах тітки Евві співчуття, але то було жахливе, безжальне співчуття.
«Як тебе звуть, дитино? Здається, я колись знала».
Уві сні (і в ліжку) Поллі розплакалася.
«Хтось іще забув твоє ім’я? – запитала тітка Евві. – Просто цікавлюся. Бо здається, що забули».
«Тітко Евві, ви мене лякаєте!»
«Ти сама себе лякаєш, дитино, – відповіла тітка Евві, уперше дивлячись прямісінько на Поллі. – Просто не забувай, що коли ти щось тут купуєш, міс Два Імені, то також і щось продаєш».
«Але мені це потрібне! – скрикнула Поллі. Вона заплакала ще дужче. – Мої руки!..»
«Так, воно має такий ефект, міс Поллі Фриско[165]», – сказала тітка Евві й дістала одну з пляшечок «ЕЛЕКТРИЧНОГО ТОНІКА ДОКТОРА ҐОНТА».
Вона поставила її на стійку, маленьку, приземкувату пляшечку з чимсь схожим на негусте багно.
«Воно не забере твій біль, звісно, – тут нічим не зарадиш, – але може влаштувати передачу».
«Ви про що? Чому ви мене лякаєте?»
«Воно змінює місцеперебування твого артриту, міс Два Імені: замість рук хвороба уражає серце».
«Ні!»
«Так».
«Ні! Ні! НІ!»
«Так. Ще й як. І також душу. Але гордість твоя залишиться. Це все, що в тебе залишиться, хоч щось. А хіба не має жінка права на власну гордість? Коли більше нічого не залишиться – серця, душі, навіть коханого, – вона буде з тобою, маленька міс Поллі Фриско, правда? У тебе залишиться та єдина монета, що не даватиме гаманцеві опустіти. Нехай вона буде твоєю темною гіркою розрадою до кінця життя. Нехай вона служить тобі. Вона мусить служити тобі, бо якщо ти й далі йтимеш тим же шляхом, то, звісно, нікого більше не залишиться».
«Припиніть, будь ласка, ви можете…»
– Припинити, – пробурмотіла вона крізь сон. – Прошу вас, припиніть. Будь ласка.
Вона перекотилася на бік. Азка м’яко дзенькнула об ланцюжок. Небо запалила блискавка, вціляючи у в’яз біля потоку Касл, завалюючи його в стрімку воду, коли Алан Пенґборн сидів за кермом свого універсала, осліплений спалахом.
Від навздогінного тріску грому Поллі прокинулася. Очі розплющились. Рука одразу ж кинулася до азки і зімкнулася навколо неї для захисту. Долоня була гнучка, суглоби рухалися легко, наче добре змочені в чистому мастилі вальниці.
«Міс Два Імені… маленька міс Поллі Фриско».
– Що?..
Її голос був сонний, але розум уже прояснився і перейшов у стан тривоги, наче вона й не спала, а перебувала в роздумах настільки глибоких, наче транс. У неї щось бовваніло, щось завбільшки з кита. Надворі, наче яскраво-фіолетові бенгальські вогні, в небі спалахнула й замерехтіла блискавка.
«Хтось іще забув твоє ім’я? Бо здається, що забули».
Поллі потяглася до вечірнього столика й увімкнула лампу. Біля «принцесівського» телефона, оснащеного громіздкими клавішами, яких вона вже не потребувала, лежав конверт, який вона знайшла з рештою пошти, коли вдень повернулася додому. Тоді вона склала той жахливий лист і запхала назад у конверт.
Десь у темряві ночі, поміж гримучих розкотів грому, їй здалося, ніби вона чує крики людей. Поллі їх проігнорувала, вона подумала про зозулю, яка ховає яйце в чуже гніздо, поки тамтешніх мешканців немає. Коли майбутня мати повертається, чи помічає вона, що з’явилося щось нове? Звісно ж ні, вона просто приймає яйце як своє. Так само й Поллі прийняла цей проклятий лист просто тому, що він опинився на підлозі коридору серед двох каталогів і рекламної листівки Кабельного телебачення західного Мейну.
Вона просто прийняла це… Але ж укинути лист через поштову щілину міг будь-хто, хіба не так?
– Міс Два Імені, – пробурмотіла Поллі сама до себе зболеним голосом. – Маленька міс Поллі Фриско.
І саме в цьому річ, чи не так? Те, що її підсвідомість пригадала і створила тітку Евві, щоб та їй повідомила. Вона була міс Поллі Фриско.
Колись давно вона нею була.
Поллі потяглася по конверт.
«Ні! – гримнув на неї голос, який вона дуже добре знала. – Не торкайтеся цього, Поллі! Не торкайтеся, якщо знаєте, що для вас добре!»
Глибоко в долонях, темний і міцний, наче вчора заварена кава, спалахнув біль.
«Воно не забере твій біль… але може влаштувати передачу».