– Електроенергія! – радісно скрикнув Бастер. – Електрику вирубило! Фантастика! Тепер поїхали в муніципалітет! Підірвемо його к єбєній фєні!
– Тату, там дохеріща копів! Ти їх що, не бачив?
– Вони за своїми ж хвостами бігають, – нетерпляче переконував Бастер. – А як почнеться дійство, то бігатимуть за ними вдвічі скоріше. Як на те пішло, зараз темно, тому можемо пробратися через залу суду з іншого боку. Мій універсальний ключ ці двері також відмикає.
– Та в тебе яйця тигра, тату. Ти про це знав?
Бастер напружено всміхнувся.
– У тебе теж, Туз. У тебе теж.
Алан заїхав на одне зі скісних місць для стоянки перед «Необхідними речами», вимкнув двигун універсала і просто якийсь час посидів, дивлячись на крамницю містера Ґонта. Тепер на вітрині висіла нова табличка:
ВІД ВАС ПРИВІТ А ВАМ – ПРОЩАЙ ПРОЩАЙ ПРОЩАЙ НЕВІДЬ-ЧОМУ ВІД ВАС ПРИВІТ А ВАМ – ПРОЩАЙ[167].
Наче неон, постійно спалахували блискавки, від чого вітрина була схожа на порожнє мертве око.
Проте глибокий інстинкт підказував, що хоч «Необхідні речі» зачинені й тихі, можливо, там не порожньо. Може, містер Ґонт і покинув місто серед усього цього рейваху – під час розлютованої бурі, коли копи бігають, наче курчата з відрубаними головами, це було б зовсім неважко. Але образ містера Ґонта, що сформувався в Алановій голові під час довгої шаленої поїздки з лікарні в Бриджтоні, скидався на заклятого ворога Бетмена – Джокера. Алан вважав, що тут він має справу з чоловіком, для якого встановити реактивний клапан протилежної дії на унітаз друга – вершина гумору. І чи така людина після того, як підклала кнопку тобі на крісло чи запхала запалений сірник тобі в підошву лише для того, щоб посміятись, утекла б до того, як ти сядеш чи помітиш, що в тебе горять шкарпетки й уже чорніють холоші? Звісно ж ні. Де ж веселощі?
«Думаю, ти досі тут, – міркував Алан. – Думаю, хочеш дивитися на всі ті веселощі. Правда, курвий сину?»
Він сидів досить рівно, вдивляючись у зелений навіс магазину, намагаючись осягнути розум людини, яка запустила в рух такий складний і злобний ланцюг подій. Він надто заглибився в себе й не помітив, що автомобіль, припаркований ліворуч від нього, досить старий, хоч і має гладенький, майже аеродинамічний дизайн. Узагалі, це був «такер талісман» містера Ґонта.
«Як ти це влаштував? Стільки всього я б хотів дізнатися, але на сьогодні вистачить навіть цього єдиного. Як тобі вдалося це зробити? Як тобі вдалося дізнатися стільки всього так швидко?»
«Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина».
Удень Алан підняв би на сміх цю думку, так само як висміяв би те, що амулет Поллі може мати якісь надприродні сили зцілення. Але сьогодні, опинившись під скаженою долонею бурі, пильно вдивляючись у вітрину, що зорила порожнім мертвим оком, він відчув у цій думці певну незаперечну похмуру силу. Він пригадав день, коли прийшов до «Необхідних речей» із конкретним наміром познайомитися й поговорити з містером Ґонтом, і дивне відчуття, що охопило його, коли він зазирав у вітрину, склавши долоні з боків обличчя, щоб не відблискувало. Тоді він відчував, що за ним спостерігають, хоча було очевидно, що магазин порожній. І не лише це. Він відчував, що спостерігач там лихий, сповнений ненависті. Відчуття було таке сильне, що на мить Алан дійсно сплутав власне відображення з неприємним (і напівпрозорим) обличчям іншої людини.
Наскільки сильним було те відчуття… наскільки ж сильним.
Алан раптом пригадав іще дещо. Бабуся говорила йому, коли був малим: «Голос диявола слухати приємно».
«Браян сказав…»
Як містер Ґонт отримав стільки знань? І навіщо, заради Бога, йому знадобилася така глушина, як Касл-Рок?
«…що містер Ґонт насправді зовсім не людина».
Алан раптом схилився і почав обмацувати підлогу універсала з пасажирського боку. Спочатку здалося, що те, що він шукає, десь зникло – випало з машини, коли пасажирські дверцята були відчинені; а тоді пальці натрапили на металевий вигин. Просто закотилося під сидіння, оце й усе. Він видобув предмет, підняв його… і голос депресії, не чутний, відколи він покинув палату Шона Раска (чи, може, просто в Алана було забагато справ, щоб іще його слухати), заговорив гучним і тривожно радісним тоном:
«Привітулі, Алане! Здоров! Мене довго не було, вибачай, але я вже тут, добре? Що там у тебе? Банка горіхів? Нєа, воно лиш має такий вигляд, але насправді всередині не те, правда? Це останній прикол, який Тодд купив у коричневій крамниці приколів, так? Фальшива банка з сумішшю горіхів “Жуй-смакуй”, а всередині зелена змія – гофрований папір, обгорнутий навколо пружини. І коли він приніс цю штуку тобі, світячись очима, з великою дурнуватою усмішкою на обличчі, ти сказав йому покласти ту дурноту на місце, правда? І коли його обличчя поникло, ти вдав, що не помітив, ти сказав йому… давай подивимося. ЩО ти йому сказав?»