Від згадки про Кору голова Майри шарпнулася вгору. Очі – запалі блискучі точки в глибоких темних заглибленнях. Зуби вищирилися. У ту конкретну мить вона мала божевільний вигляд.
– Ви б їй продали? – просичала вона.
– Я вірю у вільний ринок, – сказав містер Ґонт. – Саме це й зробило нашу країну великою. Я справді був би не проти, щоб ви мене відпустили, Майро. Ваші руки реально сочаться потом. Ці штани доведеться віддати на хімчистку, і то не впевнений, що…
– Вісімдесят! Вісімдесят доларів!
– Я продам вам її за рівно вдвічі більшу ціну, – сказав містер Ґонт. – Сто шістдесят доларів. – Він вишкірився, демонструючи великі криві зуби. – І, Майро, ваш особистий чек мені цілком підійде.
Вона завила з відчаю:
– Не можу! Чак мене вб’є!
– Можливо, – сказав на це містер Ґонт, – але ви ж усе одно погибатимете за шматом-шматом огняної любови[42], правда?
– Сто, – застогнала Майра, знову вхопивши його за литки, коли Ґонт спробував відійти від неї. – Будь ласка, за сотню доларів.
– Сто сорок, – відповів Ґонт. – Це найнижче, що я можу запропонувати. Моя остання пропозиція.
– Добре, – видихнула Майра. – Добре, добре, я заплачу…
– Ну і ще мінет зверху, – промовив Ґонт, усміхаючись їй згори.
Вона підвела голову, ротик скрутився ідеальною літерою «О».
– Що ви сказали? – прошепотіла вона.
– Відсмокчи мені! – крикнув він на неї. – Фе-л-ляцію зроби! Розтули свій розпрекрасний набитий металом ротик і заковтни мій дрин!
– О Господи, – застогнала Майра.
– Як бажаєте, – сказав на це Ґонт і вже був почав обертатися.
Вона вхопила його швидше, ніж він устиг її покинути. За мить тремтливі руки вже скреблись об його ширінку.
Він кілька секунд з удоволеним обличчям поспостерігав за цими потугами, а тоді вибив її долоні геть.
– Забудьте, – відрізав він. – Від орального сексу в мене амнезія трапляється.
– Що…
– Та забийте, Майро. – Він кинув їй фотографію. Майра замолотила руками, якось впіймала її й притисла до грудей. – Але є одна річ.
– Яка? – засичала вона.
– Ви знаєте чоловіка, що тримає бар з іншого боку Олов’яного моста?
Вона вже почала хитати головою, очі знову сповнилися тривоги, а тоді усвідомила, про кого він.
– Генрі Бофорта?
– Так. Мені здається, він власник закладу під назвою «Захмелений тигр». Цікава назва.
– Ну, я з ним не знайома, але знаю, хто він, можна так сказати.
Вона за своє життя ніколи не була в «Захмеленому тигрі», але, як і всі, знала, хто власник і хто там керує.
– Так. Його. Я хочу, щоб ви трохи розіграли містера Бофорта.
– Як… як розіграла?
Ґонт потягнувся вниз, ухопив Майру за липку впрілу руку й допоміг підвестися.
– А про це, Майро, – сказав він, – ми з вами поговоримо, поки ви виписуватимете чек. – Тоді він усміхнувся, й увесь його шарм знову повернувся на обличчя. Карі очі блискотіли й витанцьовували. – І, між іншим, вам покупку запакувати як подарунок?
Розділ п’ятий
Алан усівся в кабінці «Закусочної Нен» навпроти Поллі й одразу побачив, що біль і досі сильний – аж вона прийняла перкодан удень, що буває рідко. Він це зрозумів ще до того, як вона заговорила: очі її були промовистіші. У них виднілося якесь сяйво. Він із таким уже спізнався… але не вподобав. Не думав, що це йому коли-небудь подобатиметься. Алан не вперше замислювався, чи вона вже залежна від тієї штуки. Припускав, що у випадку Поллі залежність – це просто побічний ефект, якого варто очікувати, відзначити його, а тоді він сублімується з головною проблемою – якщо сказати простіше, з тим, що вона живе з болем, який Алан, мабуть, навіть осягнути не може.
У голосі його й нотки про це не було, коли Алан запитав:
– Як справи, красуне?
Вона всміхнулася.
– Ну, сьогодні був цікавий день. Дюююже… цікавий. Як той мужик говорив у «Смішнячому протесті»[43].
– Ти ще не настільки стара, щоб це пам’ятати.
– Та настільки. Алане, хто це?
Він обернувся туди, куди був спрямований її погляд, саме вчасно, щоб побачити, як повз широку вітрину з листового скла закладу Нен пропливає жінка з прямокутним пакуночком у руках. Дивилася вона прямо перед собою, а чоловіки, що йшли назустріч, мусили поспіхом вихилятися з її дороги, щоб уникнути зіткнення. Алан поквапом прогорнув здоровенну картотеку імен та облич, яку тримав у голові, й видобув щось, що Норріс, який страшно кохався в поліцейському жаргоні, без сумніву, назвав би «частковим збігом».
43