Він іще був зайнятий іншим одного дня в березні, коли Енні з Тоддом сіли в старий «скаут», який тримали для поїздок містом, і подалися в «Маркет Гемпгіллів». Алан знову й знову пригадував її поведінку того ранку і нічого незвичного не пам’ятав, нічого, що вибивалося б із норми. Коли вони вийшли, він сидів у своєму кабінеті. Визирнув у вікно біля столу й помахав їм. Тодд помахав у відповідь, перш ніж сісти в «скаут». Тоді він востаннє бачив їх живими. Через три милі по шосе 117 і менш ніж за милю від «Гемпгіллів» «скаут» на високій швидкості з’їхав з дороги і врізався в дерево. Поліція штату, дослідивши місце аварії, зробили висновок, що Енні, яка зазвичай водила дуже обережно, їхала на швидкості мінімум сімдесят[55]. У Тодда був пристебнутий пасок безпеки. В Енні – ні. Мабуть, вона загинула одразу ж, як вилетіла через лобове скло, залишивши в салоні одну ногу й половину руки. Тодд ще міг бути живим, коли вибухнув розірваний бензобак. Це їло Алана найбільше. Що його десятирічний син, який писав жарти для колонки з гороскопами в шкільній газеті й жив заради Малої ліги, міг іще жити. Що він, імовірно, згорів, намагаючись розстебнути лямку паска безпеки.
Було проведено розтин. Розтин показав пухлину в мозку. Вона, сказав йому Ван Еллен, була маленька. Десь завбільшки з арахісове печиво, як він висловився. Він не сказав Аланові, що її можна було б вирізати, якби вчасно діагностували. Цю інформацію Алан видобув із Реєвого сумовитого обличчя та опущених очей. Ван Еллен сказав, що, мабуть, в Енні зрештою сталася та судома, яка б їх попередила про більшу проблему, якби трапилася раніше. Вона могла уразити тіло, ніби сильний удар струмом, від чого Енні втиснула педаль газу в підлогу і втратила керування. Він не з власної волі розповів це все Алану. Він розповів тому, що Алан його допитував, безжально, і тому, що Ван Еллен бачив: скорбота скорботою, та Алан хоче отримати правду… чи принаймні ту її частину, яку він чи будь-яка інша людина, якої в той день там не було, могли б знати.
– Прошу, – промовив Ван Еллен і коротко й м’яко торкнувся Аланової руки. – То був страшний нещасний випадок, але вже все. Відпусти. У тебе є ще один син, і він потребує тебе так само, як ти його. Відпусти й роби далі свою роботу.
Алан намагався. Ірраціональний жах від тієї справи з Тедом Бомонтом, справи з
(горобці горобці літають)
птахами, уже був почав гаснути, і він чесно спробував зібрати своє життя докупи – вдівець, коп маленького міста, батько підлітка, що дорослішає, і дорослішає надто швидко… не через Поллі, а через той випадок. Через ту страшну ступорну травму: «Сину, у мене жахливі новини. Тримайся…» А тоді, звісно, він розплакався, й невдовзі Ел плакав також.
Разом з тим вони почали займатися відновленням і досі ним займаються. Зараз стало краще… але дві речі ніяк не відійдуть у небуття.
Перше – той величезний слоїк аспірину, майже порожній лише за тиждень.
Друге – те, що Енні не пристебнула пасок безпеки.
А Енні завжди його пристібала.
Через три тижні стражденних безсонних ночей Алан зрештою домовився про зустріч із неврологом у Портленді, роздумуючи про згорілу кузню й підкованого коня. Він пішов на цю зустріч, бо той чоловік міг подарувати відповіді на запитання, які Алан хотів поставити, а ще тому, що йому остогидло кліщами витягувати відповіді з Рея Ван Еллена. Прізвище лікаря було Скоупс, і тоді вперше в житті Алан прикрився роботою: він сказав Скоупсові, що його запитання стосуються поліцейського розслідування, яке ще триває. Лікар підтвердив головну підозру Алана: так, у людей із пухлинами в мозку іноді трапляються сплески ірраціональності і в них іноді виникають думки про самогубство. Коли людина з мозковою пухлиною вчиняє самогубство, це часто стається під впливом імпульсу, після роздумів, які можуть тривати хвилину чи навіть кілька секунд.