– Це не зовсім гра, – говорив Ліленд Ґонт через п’ять хвилин, – тут ви помиляєтеся.
Кітон сидів у розкішному кріслі з високою спинкою, де перед ним цього тижня вже сиділи Нетті Кобб, Сінді Роуз Мартін, Едді Ворбертон, Еверетт Френкель, Майра Еванс і чимало інших містян. Він попивав добру ямайську каву. Ґонт, який здавався збіса приємним чолов’ягою як на рівнинника[61], наполіг, що приготує йому горня напою. Тепер Ґонт перехилявся у вітрину та обережно діставав із неї коробку. Він був одягнутий у куртку-смокінг винного кольору, рівно настільки вишукану, наскільки треба, і ніскілечки не недоречну. Він уже сказав Кітонові, що часто відчиняється в такий дивний час, бо страждає через безсоння.
– Ще з молодості, – промовив він і пригнічено хихотнув, – а це було багато років тому.
Як на Кітона, він виглядав свіжим, як огірочок, окрім хіба очей – ті були налиті кров’ю й здавалося, ніби їхній природний колір червоний.
Тоді він приніс коробку й поклав на невеликий столик біля Кітона.
– Саме коробка мені в око і впала, – пояснив Кітон. – Трохи схоже на льюїстонський іподром. Я туди час від часу ходжу.
– Подобається азарт, так? – усміхаючись, запитав Ґонт.
Кітон збирався сказати, що ніколи не робить ставок, але передумав. Та усмішка була не просто дружня. Вона була співчутлива, і раптом він усвідомив, що перебуває в компанії такого ж страждальця. Що далі підтвердило, наскільки він починає губити клепки, бо коли він потискав Ґонтову руку, то відчув приплив огиди, настільки раптовий і глибокий, що скидався на спазм у м’язі. У ту мить він твердо повірив, що натрапив на свого Головного Переслідувача. Доведеться за таким слідкувати. Немає резону перегинати палицю.
– Про мене знають, що я люблю ставочки, – відповів він.
– Сумно, але про мене теж, – сказав Ґонт. Його червоні очі впилися в Кітонові, і якусь мить вони ніби ідеально розуміли одне одного… чи принаймні так здалося Кітону. – Я ставив на більшості іподромів від Атлантичного до Тихого і досить упевнений, що на цій коробці – «Лонґейкр Парк» у Сан-Дієґо. Його там, звісно, вже нема. Там зараз житлова забудова.
– Ох, – промовив Кітон.
– Але я вам покажу. Думаю, буде цікаво.
Він зняв кришку з коробки та обережно дістав звідти олов’яний іподром на платформі близько трьох футів завдовжки і десь півтора фута завширшки. Річ була схожа на іграшки, якими Кітон бавився дитиною, дешеві, виготовлені в Японії після війни. Цей іподром – точна копія двомильної арени. У неї було вставлено вісім гнізд, а на лінії старту стояло вісім тонких олов’яних коней. Кожен на маленькому олов’яному стовпчику, що стирчав кожен зі свого гнізда і був прикріплений до кінського живота.
– Вау, – промовив Кітон і розплився в усмішці. Це вперше він так широко всміхнувся за останні кілька тижнів, і цей вираз здався дивним і недоречним.
– «Це ти ще нічо’ не бачив», як той співав[62], – відповів Ґонт, усміхаючись у відповідь. – Ця крихітка десь із 1930-го чи 35-го, містере Кітон, антикваріат. Але це не просто іграшка для тогочасних «жучків»[63].
– Ні?
– Ні. Ви знаєте, що таке дошка віджа?
– Звісно. Запитуєш її щось, і вона має по літерах давати тобі відповідь зі світу духів.
– Саме так. Так от, ще в часи Депресії було багато жучків, які вірили, що «Виграшний квиток» – це дошка віджа для людей, котрі ставлять на кінних перегонах.
Їхні очі знов зустрілись, усміхнені й приязні очі Ґонта, і Кітон не міг відвести погляд, так само як одного разу не зміг покинути іподром до закінчення останнього забігу, хоч і спробував.
– Дурниця, правда?
– Так, – відповів Кітон.
Але йому це здавалося зовсім не дурницею. Йому це здавалося цілком… цілком…
Цілком розумним.
Ґонт понишпорив у коробці й дістав звідти невеликий олов’яний ключик.
– Виграє щоразу інший кінь. Там усередині якийсь випадковий механізм, як мені здається, – грубий, але досить дієвий. А тепер дивіться.
Він вставив ключ у дірку збоку олов’яної платформи, на якій стояли коні, й повернув його. Почулися тихі клацання, цокання й накручування. Ґонт витягнув ключ, коли більше не було куди крутити.
– На кого ставите? – запитав він.
– П’ятий, – відповів Кітон.
Він нахилився вперед, серце шалено калатало. Це було по-дурному (а також максимальним доказом манії, йому здавалося), але він відчував, як його охоплює те саме колишнє захоплення.
– Дуже добре, а я на шостого. Зробимо ставочки, щоб стало цікавіше?
– Звичайно! Скільки?
– Ні, не грошей, – спинив його Ґонт. – Мої дні грошових ставок, містере Кітон, уже давно закінчилися. Такі парі найменш цікаві. Скажімо так: якщо виграє ваш кінь, я зроблю вам якусь послугу. На ваш вибір. Якщо мій – ви зробите послугу мені.
63