– Чудово, містере Раск. А оскільки ви мій перший клієнт, думаю, можу запропонувати вам вельми особливу ціну на будь-який товар, що припаде вам до вподоби.
– Дуже дякую, – відповів Браян, – але не думаю, що зможу щось купити в такому місці, як ваше. Кишенькові гроші я отримую аж у п’ятницю, і… – Він знову з сумнівом окинув оком скляні шафки. – Ну, і як на те пішло, здається, у вас ще не весь товар виставлено.
Ґонт усміхнувся. Криві зуби здавалися радше жовтими у тьмяному світлі, проте Браянові усмішка здалася все одно досить милою. Він знову відчув ледь не примус усміхнутись у відповідь.
– Так, – підтвердив Ліленд Ґонт. – Ще не весь. Більша частина товару, як ви кажете, прибуде сьогодні ввечері. Але все одно, кілька цікавинок я вже виставив. Ви роззирніться, юний містере Раск. У будь-якому разі, мені було б цікаво дізнатися вашу думку… і, я так гадаю, у вас же є мама, правда? Звісно, є. Такий статечний молодий чоловік, як ви, ну точно не сирота. Слушно кажу?
Браян кивнув, не припиняючи всміхатися.
– Звісно. Ма зараз удома. – Раптом йому сяйнула ідея. – Може, ви б хотіли, щоб я її привів?
Але як тільки ці слова злетіли з язика, Браян пошкодував про це. Він не хоче приводити сюди маму. Завтра містер Ліленд Ґонт належатиме всьому місту. Завтра мама разом із Майрою Еванс та іншими жінками Касл-Рока почнуть обмацувати його зусібіч. Браян припускав, що до кінця місяця містер Ґонт уже не здаватиметься таким химерним і цікавим, та, бляха, може, й до кінця тижня, хоча зараз він саме такий, зараз він належить Браянові Раску й лише йому, тож хлопець хотів, щоб усе так і залишалося.
Тож він утішився, коли містер Ґонт підніс угору долоню (пальці в нього були несказанно тонкі й несказанно довгі, а ще Браян помітив, що вказівний і середній мають однакову довжину) й похитав головою.
– Зовсім ні, – відказав він. – Це саме те, чого мені не хочеться. Вона ж, без сумніву, захоче привести якусь подругу, чи не так?
– Ага, – підтвердив Браян, згадуючи Майру.
– А може, й двох подруг чи трьох. Ні, так краще, Браяне… я можу звертатися до тебе на ім’я?
– Звичайно, – захоплено відповів Браян.
– Дякую. А ти називай мене містером Ґонтом, оскільки я старший, хоча не обов’язково кращий. Згода?
– Так. – Браян не був певен, що містер Ґонт мав на увазі, коли говорив про старших і кращих, але він просто захопився тим, як цей чоловік говорить. А його очі – це щось. Браян заледве міг відірвати від них погляд.
– Так, набагато краще. – Містер Ґонт потер свої довгі долоні, від чого почувся шиплячий звук. Оце єдине, що не заганяло Браяна в захват. Звук, з яким містер Ґонт потирав долоні, нагадував розлючену змію, яка тільки й роздумує, як когось укусити. – Розповіси мамі, а може, навіть і покажеш, що купив, якщо раптом щось спаде на думку…
Браян подумав, чи не пояснити містерові Ґонту, що у нього всього загалом дев’яносто один цент у кишені, але передумав.
– …а вона розповість подругам, а вони – своїм подругам… розумієш, Браяне? Ти станеш кращою рекламою, ніж будь-яка місцева газета! Це буде навіть краще, ніж якби я найняв тебе ходити по місту з рекламним щитом-бутербродом!
– Ну, якщо ви так кажете, – погодився Браян. Він навіть не уявляв собі, що таке щит-бутерброд, але мав певність, що носити щось подібне погодиться лише через свій труп. – У принципі, було б цікаво трохи подивитися. – Йому вистачило ввічливості не додавати «На той дріб’язок, що у вас є».
– То починай дивитися! – підбадьорив його містер Ґонт, жестом указуючи на шафки. Браян помітив, що на ньому довга червона куртка з оксамиту. Подумав, що то, можливо, навіть куртка-смокінг, як в історіях про Шерлока Голмса, які він якось читав. Дуже гарна. – Не соромся, Браяне!
Браян повільно підійшов до шафки, що стояла найближче до дверей. Він зиркнув через плече, певен, що містер Ґонт подасться одразу за ним, але той стояв собі біля дверей, роздивляючись хлопця з іронічним захватом. Виглядало так, наче він прочитав Браянові думки й виявив, наскільки йому не подобається, що власник крамниці може ходити за ним назирці, поки сам Браян роздивляється виставлені на продаж речі. Він думав, що більшість продавців бояться, що ти щось розіб’єш, чи поцупиш, чи те і те.
– Ти не поспішай, – промовив містер Ґонт. – Покупки – це радощі, коли на них маємо вдосталь часу, Браяне, і справжній біль у споді, коли його немає.
– А ви звідкись із іншої країни? – запитав Браян. Йому було цікаво чути, як різні специфічні словечка проскакують у мовленні містера Ґонта, як-от «слушно» чи «статечний». Браян згадав одного красюка, який вів «Театр шедеврів»[13], що мама іноді дивилася, коли в телепрограмі було сказано, що там буде мелодрама.
13