– Гарний трюк, – визнав Джон, – але я вже його не вперше бачу. Раз, мабуть, тридцятий-сороковий?
– А ти що думаєш, Едді? – гукнув Алан. – Незле як на заступника Доґа[65] з глухомані, нє?
Едді навіть не відірвався від охолоджувача, який він саме наповнював із пластикових бутлів з етикетками «ДЖЕРЕЛЬНА ВОДА».
– Звиняйте, шерифе. Нічо не бачив.
– Ай, та все з вами ясно, – промовив Алан. – Але я, Джоне, працюю над удосконаленнями. Це буде просто вау, от побачиш.
– Ага. Алане, ти ще хочеш, щоб я перевірив туалети в тому новому ресторанчику на Рівер-роуд?
– Ще хочу, – відповів Алан.
– Слухай, ну чого я завжди маю з якимсь гівном возитися? Що, Норріс сам не може…
– Норріс перевіряв сральники кемпінгу «Веселі шляхи» і в липні, і в серпні, – пояснив Алан. – У червні це робив я. Досить нити, Джонні. Просто тепер твоя черга. І ще треба взяти зразки води. Візьми спеціальні пакетики, що нам з Атланти надсилають. Їх ще трохи є в тій шафці в коридорі. Десь за Норрісовою пачкою крекерів «Гай-Го», здається, я їх бачив.
– Окей, – відказав Джон. – як скажеш. Але, щоб ти не казав, що я нию, доводжу до відома, що перевірка води на різну погань – це має бути відповідальність власника ресторану. Я перевіряв.
– Звісно, – погодився Алан, – але ми тут говоримо про Тіммі Ґеньйона, Джонні. Як думаєш, що це означає?
– Означає, що я гамбургера в новій «Річковій барбекю-смакоті» не куплю, хоч би від голоду здихав.
– Правильно! – вигукнув Алан. Він став на ноги й поплескав Джона по плечі. – Сподіваюся, ми закриємо бізнес того замурзаного сучого потроха ще до того, як популяція бродячих псів і котів Касл-Рока почне знижуватися.
– Жорстко, Алане.
– Ні, це все Тіммі Ґеньйон. Дістань зразки води сьогодні, і я відправлю їх у Відділення охорони здоров’я штату в Оґасті ще до кінця робочого дня.
– А ти що робитимеш?
Алан відкотив рукав і застебнув манжет.
– Наразі збираюся сходити в «Необхідні речі», – сказав він. – Планую зустрітися з містером Лілендом Ґонтом. Він неабияке враження справив на Поллі, а з того, що я чув від різних людей по місту, вона далеко не єдина, хто ним захопився. Ти вже познайомився з ним?
– Ще ні, – відповів Джон. Вони рушили в бік дверей. – Але бував біля тієї місцини кілька разів. Цікаві там штучки на вітрині.
Вони пройшли повз Едді, який саме протирав велику скляну балію ганчіркою, яку дістав із задньої кишені. Він і не подивився на Алана з Джоном, коли ті пройшли повз. Здавалося, загубився у власному всесвіті. Проте, тільки-но задні двері за ними грюкнули, Едді Ворбертон поквапився до кабінету диспетчера й підняв слухавку телефона.
– Гаразд… так… так, я розумію.
Ліленд Ґонт стояв біля касового апарата, притискаючи до вуха бездротовий телефон «Кобра». У нього на вустах грала посмішка, тонка, наче місяць-молодик.
– Дякую, Едді. Дуже тобі дякую.
Ґонт закрокував у бік фіранки, яка відділяла крамницю від комірчини. Вистромив верхню частину тіла за фіранку й нахилився. Коли повернувся, то стискав у руках табличку.
– Тепер можеш іти додому… так… звісно, я про це не забуду, не сумнівайся. Я добре пам’ятаю обличчя й послуги, Едді, саме тому ненавиджу, коли мені нагадують про перше чи друге. Бувай.
Він натиснув кнопку «КІНЕЦЬ», не дочікуючись відповіді, склав антену й поклав телефон у кишеню куртки-смокінга. На дверях знову були опущені жалюзі. Містер Ґонт просунув руку між ними і склом, щоб зняти табличку зі словом
ВІДЧИНЕНО.
Замість неї він почепив ту, яку дістав із-за завіси, тоді підійшов до вітрини, щоб побачити наближення Алана Пенґборна. Той якийсь час заглядав у вітрину, з-за якої визирав Ґонт, перш ніж підійти до дверей. Він навіть склав долоні й на кілька секунд притиснувся носом до скла. Хоча Ґонт стояв просто перед ним, склавши руки, шериф його не побачив.
Містерові Ґонту одразу не сподобалося обличчя Пенґборна. Хоча це його й не здивувало. Читав обличчя він навіть краще, ніж запам’ятовував, і конкретно це промовляло до нього великими й трохи загрозливими словами.
Вираз обличчя Пенґборна раптом змінився. Очі трохи розширилися, звеселілий рот звузився до тонкого розрізу. Ґонт відчув недовгий і цілком нехарактерний напад страху. «Він мене бачить!» – подумав він, хоча це, звісно, неможливо. Шериф відступив на пів кроку… а тоді засміявся. Ґонт одразу зрозумів, що сталося, але це ні на йоту не пом’якшило первинної глибокої неприязні до Пенґборна.
65