Відповідно до пісні Скотта Маккензі про Сан-Франциско, популярної в ті роки, літня пора призначена для любовних зібрань[69]. Поллі Чалмерз, яка на той час і близько не була гіпі, якось ті зібрання пропустила. Будівля, де вони з Келтоном жили, була повна зламаних поштових скриньок і наркоманів, які носили символи миру на шиях і часто тримали викидні ножі в потертих брудних мотоциклетних чоботах. Найчастішими гостями в цьому районі були посильні з судів, конфіскатори й копи. Багато копів, і в обличчя їх свиньми не називали. Копи також упустили любовні зібрання, і їх це злило.
Поллі подала документи на соцдопомогу і дізналася, що не жила в Каліфорнії настільки довго, щоб розраховувати на неї, – зараз, вона припускала, все по-іншому, але в 1971 році молодій незаміжній матері було важко зводити кінці з кінцями в Сан-Франциско, як і в будь-якому іншому місті. Вона подала документи на допомогу для дитини на утриманні й чекала – сподівалася, – що щось із цього вийде. Келтон не голодував, на відміну від неї, кощавої, часто голодної й завжди зляканої молодиці, яку мало хто зі знайомих зараз упізнав би. Спогади про ті три роки на західному узбережжі, спогади, відкладені на закапелках розуму, ніби старий одяг на горищі, були викривлені й гротескні, образи з кошмарів.
І хіба ж не саме через це вона зволікала розповідати Аланові про ті роки? Хіба вона не хотіла просто приховувати це від нього? Поллі не єдина постраждала від кошмарних наслідків своїх гордощів, упертої відмови просити про допомогу і порочної лицемірності тих часів, що проголошували тріумф вільного кохання й одночасно таврували незаміжніх жінок із дітьми як створінь, яким не місце в нормальному суспільстві. Також був Келтон. Келтон був їй родиною, поки вона зціпивши зуби тягнулася стежкою свого хрестового походу плюгавої дурепи.
Найстрашніше було те, що її ситуація повільно кращала. Навесні 1972 року Поллі нарешті отримала допомогу від штату, чек допомоги на утримання дитини пообіцяли на наступний місяць, і вона планувала переїхати в трохи ліпше житло, коли трапилася пожежа.
Дзвінок надійшов у закусочну, де вона працювала, і Норвілл, кухар швидких страв, який у ті дні постійно намагався залізти їй у штани, у снах знову й знову обертався до неї з телефоном. Він повторював одне й те ж: «Поллі, це поліція. Хочуть з тобою поговорити. Поллі, це поліція. Хочуть з тобою поговорити».
Вони дійсно хотіли з нею поговорити, оскільки винесли з задимленого третього поверху її будинку тіла молодої жінки й маленької дитини. Обидва згоріли до невпізнаваності. Вони знали особу дитини. Якби Поллі не була на роботі, вони б знали й особу жінки також.
Протягом трьох місяців після смерті Келтона Поллі продовжувала працювати. Самотність була настільки напружена, що вона ледь не дуріла; настільки глибока й повна, що Поллі навіть не усвідомлювала, як сильно страждає. Зрештою вона написала листа додому, розповідаючи матері з батьком лише, що вона в Сан-Франциско, що народила хлопчика і хлопчика більше з нею немає. Більше деталей вона не дала б, навіть якби їй розпеченими кочергами погрожували. Повернутися додому не належало до її планів, принаймні свідомих, але їй почало здаватися: якщо вона не поновить якісь зі старих зв’язків, цінна частина її душі почне дюйм за дюймом помирати, ніби сильне дерево, якщо його довго не підливати, помирає від гілок досередини.
Мама одразу відповіла на номер скриньки, який Поллі вказала як зворотну адресу, благаючи повернутися в Касл-Рок… повернутися додому. Вона прикріпила до листа платіжне доручення на сімсот доларів. В орендованій квартирі, яку вона знімала після смерті Келтона, стало дуже тепло, і, наповнивши свої сумки наполовину, Поллі спинилася, щоб випити склянку холодної води. Тоді усвідомила, що вже готується їхати додому просто тому, що мама попросила – майже помолила – її так вчинити. Вона навіть не встигла обдумати все це, що майже точно виявилося б помилкою. Саме така поведінка, «не знаючи броду, не лізь у воду», а не зіщулений пісюнчик Дюка Шігена з самого початку загнала її в проблему.
Тож вона сіла на своє вузьке ліжко для самотньої жінки й подумала про це. Міркувала довго й ретельно. Зрештою скасувала платіжне доручення й написала матері листа. Він був коротшим, ніж сторінка, але написання зайняло в неї понад чотири години.
69