— Ви обоє поводьтеся добре, й мама скоро буде вдома, гаразд? — посміхнулася місіс Аллен. Вона повернула свою тонкогубу посмішку до Джеймса, який не підняв на неї очей.
— У нас продукти тануть, — хоча всі троє знали: у сумці лише літр молока, дві банки «Джиф»[18] та буханець хліба. — Радий був тебе бачити, Вів’єн.
Джеймс запхнув паперовий пакунок під пахву, узяв дітей за руки й відвернувся — жуйка в Лідії під ногою розтягнулася та нарешті луснула. На тротуарі залишився довгий, висохлий білий хробак.
За обідом Нат запитав:
— Що значить невідомо?
Батько раптом глянув на стелю, ніби Нат показав пальцем на жука, й він хотів побачити його, поки той не втік.
У Лідії пекло в очах, мовби вона дивилась у духовку. Нат пожалкував через власні слова та з досади вдарив по сандвічу кулаком — арахісова паста вилізла на скатертину, але батько нічого не помітив.
— Я хочу, щоб ви забули слова місіс Аллен, — нарешті озвався Джеймс. — Вона дурепа й взагалі не знає вашої мами. Я хочу, щоб ви вдали, ніби ми ніколи з нею не розмовляли. — Він погладив обох по руках і спробував усміхнутися. — У цьому немає нічиєї провини. Особливо вашої.
Лідія і Нат знали, що він каже неправду, й розуміли, що так триватиме ще довго.
Погода стала теплою і вологою. Щоранку Нат рахував, скільки днів минуло з того часу, як зникла його мати: двадцять сім. Двадцять вісім. Двадцять дев’ять. Він стомився від сидіння вдома й дихання застояним повітрям, стомився від телебачення, від сестри, яка мовчки дивилася на екран. Очі в неї скляніли. Що тут казати? Відсутність матері тихо пожирала їх — цей тупий біль дедалі дужчав. Одного ранку на початку червня, коли Лідія задрімала під рекламну паузу, Нат навшпиньки прокрався до вхідних дверей. Батько звелів їм не виходити з дому, але хлопець вирішив: ґанок — це ще домашня територія.
Здаля він помітив Джека, який теж сидів на своєму ґанку, поклавши підборіддя на охоплені руками коліна. Нат не розмовляв і навіть не вітався із Джеком з того дня в басейні. Коли вони разом виходили зі шкільного автобуса, рвучко підсмикував ремінці свого наплічника та старався якомога швидше випередити Джека дорогою додому. Коли на перерві помічав, що Джек прямує до нього, переходив на інший бік майданчика. Не любити його вже стало звичкою. Тепер, попри те, що Джек теж помітив його та повернув вулицею до їхнього будинку, Нат не зрушив із місця. Спілкування бодай із кимось — навіть із Джеком — було краще за мовчання, що вже стало нестерпним.
— Хочеш? — спитав Джек, зупиняючись біля східців.
На простягнутій долоні хлопчини зручно розташувалися півдесятка червоних цукерок у формі рибок, завбільшки як його великий палець. Вони сяяли та переливалися від голови до хвоста й від хвоста до голови, мов коштовні камені. Джек широко посміхнувся й навіть кінчики його вух кумедно ворухнулися.
— Купив у «Все по 5 і 10 центів». Десять центів за жменю.
Нат раптом палко забажав туди, де на полицях розкладено ножиці, картон, кольорові олівці, коробки з м’ячиками-стрибунцями, «восковими губами», гумовими щурами, загорнутими у фольгу шоколадними батончиками, а на передньому прилавку й біля каси — великі слоїки із цукерками рубінового кольору. Піднімаєш накривку — й мить вдихаєш вишневий запах.
Джек відкусив голову одній рибці й знову простягнув руку з цукерками до Ната.
— Вони смачні, — зблизька вії Джека виявилися того самого кольору, що й волосся: кінчики золотилися в сонячному світлі. Нат поклав одну цукерку до рота, дозволив солодкому соку просотатися всередину й мимоволі підрахував веснянки на Джековій щоці: дев’ять.
— Із тобою все буде добре, — раптом сказав Джек. Він нахилився до Ната ближче, ніби розкривав таємницю. — Моя мама каже, що дітям потрібен лише один із батьків. А ще вона каже, якщо мій батько не хоче мене бачити, то це його проблема, а не моя.
Язик у Ната зробився грубим і жорстким, ніби шмат яловичини. Він не зміг проковтнути липку слину й мало не вдавився, тому виплюнув недожовану цукерку в траву.
— Стули пельку, — прошипів він. — Ану ти, я кажу, стули свою пельку! — Він іще раз плюнув, щоб уже напевно позбутися вишневого смаку. Тоді підвівся й повернувся в дім, грюкнувши дверима так, що здригнулося скло. Джек іще мить стояв біля східців, дивився на затиснутих у кулаку рибок.
Пізніше Нат забуде, які саме Джекові слова його так розлютили. Він пам’ятатиме лише власну злість, яка жевріла в ньому, мовби завжди жила всередині.