Конверт був грубий і важкий, мовби натоптаний добрими новинами.
— Побачимо, — сказав Нат. — Адже це може бути й відмова, правда?
Джек не посміхнувся.
— Звісно, — він знизав плечима. — Мені що. — Не попрощався й побрів до свого дому. На засніженому подвір’ї родини Лі залишилася вервечка його слідів.
Нат зачинив двері, увімкнув світло у вітальні, зважив конверт у руках. У кімнаті раптом стало нестерпно спекотно. Конверт відкрився зі звуком порваного паперу, й Нат висмикнув листа, зім’явши його кутик. «Шановний містере Лі! Дозвольте ще раз привітати вас зі вступом на курс 1981 року випуску». М’язи його обличчя нарешті полегшено розслабилися.
— Хто це був? — Ханна, яка слухала його розмову з Джеком із коридору, визирнула з дверей.
— Лист, — Нат голосно ковтнув, — із Гарварда.
Від самої назви почало поколювати язик. Він спробував прочитати решту листа, але не зміг зосередитися на тексті. Привітати. Ще раз. «Мабуть, поштар загубив першого листа», — подумав Нат, але це не мало значення.
Зі вступом. Він остаточно розслабився й посміхнувся Ханні, яка навшпиньки зайшла в кімнату й прихилилася до дивана.
— Я вступив.
— У Гарвард? — запитав Джеймс, виходячи з кухні.
Нат кивнув.
— Листа доправили Вольфам, — він простягнув конверт.
Але Джеймс на нього майже не глянув. Він дивився на Ната, й тепер, коли батько не супився, Нат зрозумів, що виріс таким само високим, як він, і може прямо дивитися йому в очі.
— Непогано, — промовив Джеймс. Із незрозумілою, здається, збентеженою посмішкою він поклав руку синові на плече, й Нат відчув її — важку й теплу — крізь сорочку. — Мерилін, а вгадай-но, що тут у нас?
Мати зацокала підборами з кухні.
— Нате, — вона міцно поцілувала його в щоку. — Нате, справді? — Вона вихопила в нього лист. — Боже мій, курс 1981 року випуску! Джеймсе, ти не почуваєшся старим?
Нат не слухав. Він думав: «Це сталося. Я це зробив, я таки зробив це, я поїду звідси».
Лідія з верхньої сходинки дивилась, як батько обіймав Ната за плечі. Не могла пригадати, коли він востаннє отак посміхався брату. Її мати піднесла листа до світла, ніби то був дорогоцінний документ. Ханна зачепилася руками за підлікітник дивана й радісно розмахувала ногами. Сам брат стояв мовчазний, сповнений глибокого трепету й вдячності, 1981 рік блищав у його очах, мов прекрасна далека зірка, й щось усередині Лідії теж затремтіло та з дзенькотом упало в груди. Усі подивилися на неї, неначе почули це, і щойно Нат розтулив рота, щоб повідомити їй гарну новину, Лідія крикнула:
— Мамо, я не здала фізики. Я повинна тобі повідомити.
Того вечора, коли Нат чистив зуби, двері ванної рипнули, і Лідія прихилилася до одвірка. Обличчя в неї було бліде, майже сіре, і на мить Нату стало її шкода. За обідом їхня мама перейшла від нестямного допиту — як вона могла дозволити собі таке недбальство — до брутальних заяв:
— Уяви, що ти виросла й не можеш знайти роботу. Просто уяви це.
Лідія не сперечалася, і Мерилін, вражена мовчанням дочки, зрозуміла, що вже вкотре повторює це лиховісне попередження.
— Ти, напевне, думаєш, що просто знайдеш чоловіка та вийдеш заміж? Лише це ти плануєш зробити в житті?
Це було все, що вона могла вдіяти, аби не розплакатися просто за столом.
За півгодини Джеймс сказав: «Мерилін», — але вона відповіла таким лютим поглядом, що він замовк, заходившись топити шматочки тушкованого м’яса в підливі з цибулі. Усі забули про Гарвард, про лист Ната, про самого Ната.
По обіді Лідія знайшла брата у вітальні. Лист із Гарварда лежав на кавовому столику, й вона доторкнулася до печатки там, де було написано: «VERITAS».[26]
— Вітаю тебе, — тихо мовила вона. — Я знала, що ти вступиш.
Нат був надто сердитий, щоб говорити з нею, і сфокусував погляд на екрані телевізора, де гармонійним дуетом виспівували Донні й Мері; перш ніж пісня скінчилася, Лідія побігла у свою кімнату нагорі й зачинилася. Тепер вона стояла на порозі, мертвотно-бліда, боса, на холодному кахлі.
Він знав, чого зараз хотіла Лідія: підбадьорення, нагадування про мить власного приниження, яку він радше забув би. Чогось такого, що допомогло б їй почуватися краще. Мама заспокоїться. Усе буде гаразд. Пам’ятаєш, як...? Але він не хотів пригадувати всі випадки, коли батько здмухував з Лідії порошинки, а на нього дивився розчаровано, або коли мама хвалила Лідію, а її погляд ковзав повз нього, над ним, крізь нього так, ніби він прозорий. Нат хотів насолодитися довгоочікуваним листом, шансом нарешті вирватися звідси, передчуттям нового світу, який чекав на нього, білий і чистий, мов із крейди.