— Так помітно? — запитав Харрі збентежено.
— Так, хоча говориш ти, як турист.
Барроуз поклав перед ним здачу і відвернувся.
— Я друг Ендрю Кенсинґтона, — сказав Харрі.
Барроуз миттєво обернувся і швиденько згріб здачу.
— Що ж ти відразу не сказав? — промурмотів він.
Барроуз не зміг пригадати, чи чув він що-небудь про Інґер Холтер. Харрі це і так було відомо — з’ясував уже після розмови з Ендрю. Але, як говорив його давній учитель Сімонсен на прізвисько Простріл з поліції Осло, «краще запитувати відразу і багато».
Харрі огледів приміщення.
— Що у вас тут буває?
— Гриль на шпажках і грецький салат, — відказав Барроуз. — Страва дня, сім доларів.
— Вибачте, неточно висловився, — поправився Харрі. — Я хотів сказати: що за люди тут бувають? Що за відвідувачі?
— Рівень нижче середнього, — невесело посміхнувся Барроуз, і ця посмішка краще, ніж будь-що інше, говорила про те, на що перетворилася мрія про власний бар.
— А там сидять завсідники? — Харрі кивнув на п’ятьох хлопців, що потягували пиво в темному кутку.
— Авжеж, звичайно. Тут в основному завсідники. Від особливого напливу туристів ми не страждаємо.
— Ви не проти, якщо я поставлю вашим гостям кілька питань? — сказав Xapрі.
Барроуз зам’явся:
— Ці хлопці — не із зразкових матусиних синочків. Не знаю, як вони заробляють собі на пиво, та й запитувати не збираюся. Але з дев’ятої до четвертої вони не працюють, скажімо так.
— Але ж їм теж не подобається, коли поблизу ґвалтують і душать дівчат? Навіть якщо вони самі не завжди дотримуються закону. Хіба такі злочини не відлякують народ і не шкодять справам, хай там чим би ви торгували?
Барроуз почав нервово протирати склянку.
— На твоєму місці я б усе-таки був обережніший.
Харрі кивнув і повільно пішов до столика в кутку, щоб його встигли розгледіти. Один з хлопців підвівся і схрестив руки, так що на м’язистому передпліччі стало видно татуювання.
— Столик зайнято, blondie.[47]— Голос був хрипкий, ніби вітер гудів у димарі.
— У мене є питання… — почав Харрі, але той похитав головою. — Лишень одне. Хто-небудь знає цього чоловіка, Еванса Вайта?
Харрі дістав фотографію.
До цього ті двоє, що сиділи до нього обличчям, ледве окинули його байдужим, навіть незлобним поглядом. Та коли прозвучало прізвище Вайта, в їхніх очах спалахнув інтерес. Харрі помітив, що засовалися й ті двоє, що сиділи до нього спиною.
— Ніколи про нього не чув, — відповів хрипкий. — У нас тут особиста… розмова, містере. На все добре.
— Гадаю, не стосовно речовин, заборонених австралійськими законами? — спитався Харрі.
Довга пауза. Небезпечна тактика. На голу провокацію йде пише той, у кого є або надійна підтримка, або шляхи до відступу. У Харрі не було ні того, ні іншого. Просто він подумав, що час уже діяти.
Одна потилиця стала підійматися. Вище і вище. Він майже вперся у стелю, потім здоровило повернувся до Харрі лицем — рябим і страшним. Прямі вуса, що звисали з куточків рота, підкреслювали східну зовнішність громила.
— Чинґісхан! Радий тебе бачити! А я гадав, ти помер! — випалив Харрі і простягнув руку.
«Хан» відкрив рота:
— Ти хто?
Його бас прозвучав передсмертним хрипом — будь-яка група, що виступає в стилі death metal, продала б душу за такого вокаліста.
— Я поліцейський і не думаю…
— Ай-ді, — кинув «хан» звідкись з-під стелі.
— Pardon?
— The badge.[48]
Харрі зрозумів, що ситуація вимагає від нього не просто пластикової картки з фотографією з поліції Осло.
— Тобі говорили, що голос у тебе, як у мерця або у вокаліста «Сепультури», як його там?..
Харрі підніс палець до підборіддя і зробив вигляд, ніби намагається пригадати. Хрипкий уже вийшов з-за столу. Харрі тицьнув у нього пальцем:
— А ти часом не Род Стюарт? Так ви сидите тут і обдумуєте «Live Aid II», і…
Кулак поцілив йому прямо в зуби. Харрі похитнувся, але встояв на ногах і підніс руку до рота.
— Я так розумію, ви не вірите, що в мене як у коміка велике майбутнє? — запитав Харрі, дивлячись на пальці. Кров, слина і ще щось м’яке, біле, може, пульпа? — Хіба пульпа не червона? Ну, пульпа — м’яка внутрішність зуба, знаєте? — запитав він «Рода», показуючи йому долоню.
«Род» скептично поглянув на Харрі, потім нахилився й уважно вивчив білі осколки.
— Це зубна кістка, яка під емаллю, — сказав він. — Мій старий — дантист, — пояснив він решті. Потім на крок відступив і вдарив ще раз.