Голова тепер боліла так, ніби по ній бухали молотом. З очей аж іскри сипалися, а він намагався знову й знову обдумати свою версію. Та щоразу виникали нові суперечності. Може, Маккормак мав рацію — просто день видався спекотним для його зболілої душі. Про те, що Ендрю Кенсинґтон міг приховувати і дещо гірше, ніж гомосексуальні схильності, Харрі намагався не думати.
Над ним нависла тінь. Світло лампи затулила голова офіціанта. У його силуеті Харрі примарився висолоплений синяво-чорний язик Ендрю.
— Що-небудь іще, сер?
— У вас тут є напій — «чорна змія»…
— «Джим-Бім» і кола.
Тепер усе вибухнуло в нього всередині.
— Чудово. Подвійну «чорну змію» без коли.
Харрі збожеволів. Попереду були сходи, позаду — теж сходи і вода. Хаос. Щогли в бухті розгойдувалися туди-сюди. Харрі не розумів, як він опинився на цих сходах. Треба йти вгору. «Вгору — на щастя», — завжди казав батько.
Важко, хапаючись за стіни, він звівся на ноги. Назва «Шаллі-авеню» ні про що йому не говорила, тож він вирішив іти світ за очі. Хотів поглянути на годинник, але не знайшов його. На вулицях було темно і майже безлюдно. Харрі здогадався, що вже пізно. Знову якісь сходи. Ось сходинка. Харрі повернув праворуч — Маклей-стрит. Напевно, він іде вже довго, що йому так болять ноги. А може, він біг? Чи навіть упав — коліно на лівій холоші роздерте.
Він минув кілька барів і ресторанів — усі зачинені. Гаразд, хай пізно, але невже в багатомільйонному Сіднеї не можна знайти випивку? Він вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі — жовту машину з ліхтариком. Вона була зупинилася, та шофер передумав і поїхав далі.
«Чорт, ну й видок, мабуть, у мене», — подумав Харрі й зареготав.
Потім на його шляху почали траплятися люди. До нього долинули звуки голосів, машин і музики. Повернувши за ріг, Харрі відразу зрозумів, де він. Оце повезло — він потрапив у район Кінґз-Крос! Перед ним лежала гомінка Дарлінґхерст-роуд, суціль освітлена вогнями. Тепер усе стало можливе. У перший бар його не пустили, але до китайської забігайлівки він увійшов і дістав великий пластиковий стакан віскі. У забігайлівці було темно й задушливо. Вицідивши віскі до краплі, він знову вийшов на вулицю і схопився за стовп. В очах рябіло від миготіння машин, Харрі намагався не думати про те, що сьогодні ввечері його вже знудило в барі просто на долівку.
Раптом він відчув, як хтось штовхнув його в спину. Обернувшись, він побачив рот: великі червоні губи і ряд зубів без одного ікла.
— Чула про Ендрю. Жах, — сказав рот. І далі жував жуйку. Це була Сандра.
Харрі спробував щось сказати, але в нього нічого не вийшло. Сандра здивовано витріщилася на нього.
— Вільна? — насилу вимовив він.
Сандра розсміялася:
— Yes, but I don't think you're up to it.[65]
— Думаєш? — спромігся нарешті Харрі на відповідь.
Сандра поглянула довкола. Харрі здалося, що в тіні промайнув блискучий костюм: Теді Монґабі напевно десь неподалік.
— Слухай, я на роботі. Йди додому, проспися, а вранці поговоримо.
— У мене є гроші. — Харрі поліз за гаманцем.
— Сховай зараз же! — відштовхнула його Сандра. — Добре, я з тобою піду і ти мені заплатиш, але не тут, гаразд?
— Ходімо до мого готелю. За рогом. «Кресент», — запропонував Харрі.
Сандра знизала плечима:
— Whatever.[66]
Дорогою вони зайшли до bottle-shop,[67] де Харрі купив дві пляшки «Джим-Біна».
Нічний портьє в «Кресенті» з голови до ніг оглянув Сандру, коли та увійшла. Він уже хотів був щось сказати, але Харрі випередив його:
— Ніколи не бачив таємних інформаторів поліції?
Нічний портьє, молодий азіат у костюмі, непевно посміхнувся.
— Гаразд. Ти її не бачив. Дай мені ключі від номера. У нас справи.
Здається, портьє не повірив у цю маячню, але ключі видав без заперечень.
У кімнаті Харрі вигріб усе спиртне з міні-бару.
— Це мені, — він узяв пляшку «Джим-Біна». — Решта — тобі. Вибирай!
— Бачу, тобі дуже подобається віскі, — сказала Сандра, відкриваючи пиво.
Харрі спантеличено поглянув на неї:
— Звідки ти знаєш?
— Більшість п’ють різну гидоту. Просто задля різноманітності.
— От як? І ти теж п’єш?
Сандра знизала плечима:
— Не те щоб п’ю… Я намагаюся кинути. Худну.
— Не те щоб, — повторив Харрі. — Тобто ти сама не знаєш, про що говориш. Дивилася «Покидаючи Лас-Вегас» з Ніколасом Кейджем?
— Що?
— Проїхали. Загалом, кіно про алкоголіка, який вирішив упитися до смерті. У це я якраз можу повірити. Але він дудлив усе, що трапиться: джин, горілку, віскі, бурбон, бренді, всяку погань. Згодиться, якщо вибирати нема з чого. Та цей хлопець прийшов у відому на весь світ винну крамницю Лас-Вегаса, у нього купа грошей, і йому однаково, що пити. Взагалі однаково! Ніколи не бачив п’яницю, якому плювати, що пити. Якщо вже ти знайшов своє пійло, то пити будеш лише його, вірно? А фільм навіть номінували на «Оскар».