— Hasta la vista,[49] — відповіла людина на ліжку і прицілилася в нього вказівним пальцем.
Черговий адміністратор в готелі передав Харрі повідомлення. Той відразу впізнав номер дільниці і зателефонував зі свого номера. Відповів Юн Суе.
— Ми ще раз проглянули всі дані, — сказав він. — І зробили детальнішу перевірку. Частина даних була вилучена з архівів через три роки після скоєння злочинів. Згідно із законом не можна зберігати застарілі відомості. Але що стосується сексуальних злочинів… на цей випадок у нас є свій, неофіційний архів. І я з’ясував дещо цікавеньке.
— І що ж?
— Офіційно Хантер Робертсон, власник будинку, де жила Інґер Холтер, чистий перед законом. Але якщо приглянутися ближче, з’ясовується, що його двічі штрафували за ексгібіціонізм. Цинічний ексгібіціонізм.
Харрі спробував уявити собі нецинічний ексгібіціонізм.
— Наскільки цинічний?
— Збудження своїх статевих органів у громадському місці. Звичайно, це ще нічого не означає, але це не все. Леб’є поїхав до нього, але вдома нікого не виявилося — лише злюща псина, яка вила за дверима. Поки він там стояв, підійшов сусід. З’ясувалося, що він домовився з Робертсоном по середах годувати і вигулювати його псину. У нього був і ключ від дверей. Ясна річ, Леб’є запитав, чи не вигулював він її перед тим, як знайшли тіло Інґер Холтер. Той відповів, що так, вигулював.
— І що?
— Раніше Робертсон заявляв, що увечері, напередодні того дня, коли знайшли Інґер, він був удома сам. Я вирішив, що тобі буде цікаво це довідатись.
Харрі відчув, як прискорюється пульс.
— Ваші подальші дії?
— Відправимо по нього поліцейську машину — забрати його, а то рано-вранці він піде на роботу.
— Гм. А де і коли він коїв свої злочинства?
— Секундочку. Здається, в якомусь парку. Ось. Написано «Ґрін-парк». Це маленький…
— Я знаю. — Харрі швидко мізкував. — Мабуть, доведеться прогулятися. Дехто, схоже, там днюють і ночують. Може, вони що й знають?
Юн продиктував дати актів ексгібіціонізму, і Харрі записав їх у свій маленький чорний «Альманах ощадних банків Скандинавії» — батьків дарунок на Різдво.
— До речі, Юне, просто задля цікавості: що означає «нецинічний ексгібіціонізм»?
— Це коли п’яний вісімнадцятилітній хлопак показує дупу поліцейському патрулю в день Конституції Норвегії.
Харрі похлинувся від здивування.
Зі слухавки донеслося Юнове хихикання.
— Але як?.. — почав Харрі.
— Чого тільки не довідаєшся, коли у тебе є два паролі, а в сусідньому кабінеті сидить данець. — Юн весело розсміявся.
Харрі відчув, що його кинуло в жар.
— Усе гаразд? — Юн, здається, був занепокоєний, чи не зайшов він надто далеко. — Більше ніхто не знає.
Його голос здавався таким нещасним, що Харрі не наважився розізлитися.
— У тому патрулі була одна жінка, — сказав він. — Їй сподобався мій зад.
Юн полегшено розсміявся.
Фотоелементи в парку вирішили, що вже досить темно, і ліхтарі увімкнулись, коли Харрі підійшов до лавки. Людину, що сиділа на ній, він упізнав одразу.
— Добрий вечір.
Похилена на груди голова поволі підвелася, і пара карих очей поглянула на Харрі — точніше, крізь нього, зафіксувавши погляд на якійсь далекій крапці.
— Fig?[50] — хрипко попросив він.
— Перепрошую?
— Fig, fig, — повторив він і помахав двома пальцями в повітрі.
— Oh, fag. You want a cigarette?[51]
— Yeah, fig.
Харрі дістав з пачки дві сигарети. Одну взяв собі. Деякий час вони мовчки курили. Вони сиділи в крихітному зеленому оазисі посеред багатомільйонного міста, але Харрі здалося, ніби він зараз на безлюдному острові. Може, через цю темряву й електричний джеркіт коників. Або через відчуття чогось ритуального і позачасового, того, що вони сидять поруч і курять, білий поліцейський і чорний нащадок давніх мешканців цього континенту з чужим, широким обличчям.
— Хочеш купити мою куртку?
Харрі поглянув на його куртку — тонку чорно-червону вітровку.
— Прапор аборигенів, — пояснив він і показав Харрі спину куртки. — Такі робить мій кузен.
Харрі ввічливо відмовився.
— Як тебе звати? — запитав абориген. — Харрі? Це англійське ім’я. У мене теж англійське ім’я. Мене звуть Джозеф. Узагалі-то це єврейське ім’я. Йосип. Батько Ісуса. Розумієш? Джозеф Волтер Родріґ. У племені мене звуть Нгардаґха. Н-гар-даґ-ха.
— Ти часто буваєш у цьому парку, Джозефе?
— Авжеж, часто. — Джозеф знову відпустив погляд, і той відлетів на кілометр.
Абориген дістав з-під куртки пляшку соку, запропонував Харрі, відпив сам і з задоволеним виглядом закрутив кришку. Куртка була розстебнута, і Харрі побачив на грудях татуювання. Над великим хрестом було написано: «Джері».
— Гарні у тебе татуювання, Джозефе. А хто такий Джері?
— Джері — мій син. Син. Йому чотири роки. — Джозеф розчепірив пальці і спробував відлічити чотири.
— Я зрозумів. Чотири. А де Джері зараз?
— Вдома, — Джозеф махнув рукою у напрямі домівки. — Вдома з мамою.
— Знаєш, Джозефе, я шукаю одну людину. Її звуть Хантер Робінсон. Він білий, маленького зросту, і в нього мало волосся на голові. Коли-не-коли він приходить у парк. І він показує… різні частини тіла. Ти розумієш, про кого я? Ти його бачив, Джозефе?
— Так, так. Він прийде, — відповів Джозеф і потер ніс, ніби гадав, що Харрі не розуміє очевидного. — Просто зачекай. Він прийде.
Харрі знизав плечима. Звичайно, твердження Джозефа не заслуговувало на особливу довіру, але більше робити було нічого, і він простягнув Джозефу ще одну сигарету. Вони сиділи на лавці, а темрява ставала все глибшою і під кінець зробилася майже відчуваною на дотик.
Віддалік забамкав церковний дзвін. Харрі запалив восьму сигарету і затягнувся. Востаннє, коли він ходив у кіно з Сеструнчиком, вона сказала, що йому треба кинути курити. Того разу вони дивилися фільм «Робін Гуд — принц злодіїв» з найгіршим акторським складом, який Харрі міг пригадати. Гірше тільки — в «Plan 9 From Outer Space».[52] Але Сеструнчика не обурювало, що Робін Гуд у виконанні Кевіна Костнера відповідає шерифові Ноттінґемському чистісінькою американською. Сеструнчика взагалі мало що обурювало, зате вона верещала від захвату, коли Костнер зробив лад у Шервудському лісі, і плакала від радості, коли Робін і леді Маріана врешті-решт знайшли одне одного.
Потім вони пішли в кафе, і він купив їй кави. Вона розповіла йому, як добре їй живеться на новій квартирі в Согне. Але двоє людей, які живуть по сусідству, — «зовсім на голову того». І ще сказала, що Харрі мусить кинути курити.
— Ернст говорить, це небезпечно, — сказала Сеструнчик. — Від цього можна вмерти.
— Хто такий Ернст? — запитав Харрі, але вона тільки захихикала у відповідь. Потім знову стала серйозною:
— Ти не куритимеш, Харальде. І не помреш, зрозумів?
Це звертання «Харальде» і слівце «зрозумів?» вона перейняла від мами.
При хрещенні батько наполіг, аби синові дали ім’я Харрі. Батько, Фредрік Холе, який зазвичай у всьому догоджав дружині, раптом підніс голос і заявив, що хоче назвати хлопчика на честь діда, який був моряком і, з усього, хорошою людиною. Мати довго не сперечалася і погодилася, про що потім гірко шкодувала.
— Хто-небудь коли-небудь чув про якого-небудь Харрі, який чого-небудь доскочив? — говорила вона. Коли батько хотів її піддражнити, він цитував її фрази з величезною кількістю «небудь».
І мати стала звати його Харальдом, на честь свого дядька. Але ця затія широкої підтримки не дістала. А після смерті матері Сеструнчик теж стала його так звати. Може, Сеструнчику хотілося таким чином заповнити виниклу порожнечу в їх житті. Цього Харрі не знав — у голові в бідолашної дівчинки відбувалося надто багато непояснимого, І коли він пообіцяв, що кине курити — якщо не відразу, то поступово, — Сеструнчик усміхнулася і заплакала, так і не зітерши з носа крем.