— А точніше?
— Вам полегшає, якщо я скажу: «чотири хвилини на другу»? — Обличчя лікаря поступово буряковіло.
Харрі кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.
— Даруйте, якщо я говорю… якщо здаюся нетактовним, лікарю, моя англійська не завжди…
— …така, якою має бути, — . закінчив за нього Енґельзон.
— Еге ж. У вас звичайно ж багато справ, лікарю, я вас більше не відволікатиму, просто нагадаю, що Маккормак просив вас направити звіт про розтин не як завше, а особисто йому.
— Не хвилюйтеся. Щодо цього інструкція зрозуміла, Хоргане. Передавайте привіт Маккормаку.
Низенький чокнутий професор стояв перед Харрі, широко розставивши ноги і самовпевнено схрестивши руки на грудях. Його очі войовничо блищали.
— Інструкція? Не знаю, як до них ставляться в поліції Сіднея, але там, звідки я приїхав, інструкцій дотримуються, коли начальство не робить якихось особливих застережень, — пояснив Харрі.
— Не треба, Хоргане. У вас, мабуть, і гадки не мають про професійну етику. Тож і балакати нема про що. Давайте на цьому й розпрощаємося, містере Хорган.
Харрі не рухався.
— Чи ви іншої думки? — нетерпляче запитав Енґельзон.
Перед Харрі стояв чоловік, який вважав, що йому нічого втрачати. Закислий у горілці посередній патологоанатом середнього віку, вже без надії на підвищення і тому знахабнілий. Та й що вони могли з ним зробити? Харрі щойно пережив найдовший і найжахливіший вечір у своєму житті. Досить. Він схопив лікаря за петельки і підняв.
Халат затріщав по швах.
— Якої я думки? Гадаю, треба взяти у вас кров на аналіз, а потім уже говорити про етику, лікарю Енґельзон. Вважаю, знайдеться багато таких, хто підтвердить, що розтин Інґер Холтер ви робили в нетверезому стані. Відтак, гадаю, треба буде поговорити з тими, хто багато чув про вашу професійну етику і може вигнати вас із цієї роботи з таким тріском, що більше вас нікуди не візьмуть. Як ви вважаєте, лікарю Енґельзон? І якої ви тепер думки про мою англійську?
Лікар Енґельзон думав, що у Харрі чудова англійська, і подумавши, визнав, що один раз можна все-таки знехтувати бюрократією.
13
Вежа у Фроґнербаді, і старий ворог прокидається
Маккормак знову сидів спиною до Харрі, дивлячись у вікно. Вечоріло, але в сутінках ще можна було розрізнити манливий блиск синього моря за хмарочосом і яскравою зеленню Королівського ботанічного саду. У Харрі пересохло в роті й страшенно боліла голова. От уже три чверті години він майже безперервно розповідав про Отто Рехтнаґеля, Ендрю Кенсинґтона, бар «Крикет», освітлювача, Енґельзона — коротше, про все.
Маккормак мовчки слухав, склавши руки дашком. Нарешті заговорив:
— Знаєш, там, у Новій Зеландії, живуть найдурніші люди на світі. Живуть на острові, зовсім самі. Довкола немає надокучливих сусідів, тільки море. І все-таки ці люди на свою голову вплутуються у великі війни. За роки Другої світової жодна країна, навіть Радянський Союз, не втратила так багато людей — у процентному співвідношенні. У Новій Зеландії тоді майже не залишилося чоловіків. Навіщо вони воювали? Щоб допомогти. Помирали замість інших. Ці простаки воювали не на своїй землі — ні, вони сідали на кораблі й літаки і вирушали помирати за океан. Допомагали союзникам проти німців та італійців, Південній Кореї проти Північної, американцям — проти японців та Північного В’єтнаму. Одним із цих простаків був мій батько.
Він одвернувся від вікна, і тепер Харрі бачив його обличчя.
— Від нього я почув історію каноніра, з яким вони разом служили на кораблі, коли в сорок п’ятому брали Окінаву. Японські камікадзе придумали тактику «падіння на воду макового листка». Це було так. Спочатку летів один. Якщо його збивали, за ним летіло ще двоє, потім четверо і так далі — нескінченна піраміда пікіруючих літаків. На кораблі, де служив батько, всі злякалися. Це ж безумство — заради знищення цілі пілоти гинули самі. Зупинити їх можна було тільки суцільною стіною зенітного вогню. Найменший просвіт — і японці вже тут як тут. Було розраховано, що літак треба збивати в перші двадцять секунд, коли він з’являється в полі видимості. Потім буде пізно. Каноніри розуміли, що мусять бити без промаху, а нальоти інколи тривали цілими днями. Батько описував рівний гул гармат і ревіння пікіруючих літаків, що все наростало. Потім вони снилися йому ночами.
В останній день битви він стояв на містку, коли один літак, прорвавшись за загороджувальний вогонь, полетів прямо на них. Корабельні гармати молотили на всю силу, а літак усе наближався. Здавалося, він просто висить у небі і тільки збільшується при цьому щосекунди. Вже можна було розрізнити кабіну й постать пілота в ній. На палубу полетіли гранати. Але й гармати почали потрапляти в ціль, обдираючи крила та фюзеляж. Спочатку відвалився хвіст, а потім, як у сповільненій зйомці, літак розпався на шматки, і до палуби долетіла тільки мала частина — з пропелером і хвостом вогню та чорного диму. Артилеристи вже збиралися змінити ціль, коли хлопець з гарматної башти під містком, молодий матрос — батько знав його, тому що він теж був із Веллінгтона, — посміхнувшись, помахав батькові, сказав: «Жаркувато сьогодні», стрибнув за борт і зник.
Можливо, змінилося освітлення, але Харрі раптом здалося, що Маккормак постарів.
— Жаркувато сьогодні, — повторив Маккормак.
— Людська природа — темний дрімучий ліс.
Маккормак кивнув:
— Я вже це чув, Ховлі, і, можливо, це правда. Я так зрозумів, ви з Кенсинґгоном устигли добре познайомитися. Ще я чув, що треба розібратися, чому Ендрю Кенсинґтон так зацікавився цією справою. Як гадаєш, Харрі?
Харрі подивився на свої темні штани. Складені абияк, вони довго лежали в шухляді й тепер мали пом’ятий вигляд. А завтра опівдні похорон.
— Я не знаю, сер.
Маккормак підвівся і почав, за вже відомою Харрі звичкою, походжати перед вікном.
— Усе своє життя я працюю в поліції, Ховлі. Але й досі я дивуюся своїм колегам, не розуміючи, що їх на це штовхає. Навіщо їм чужі війни? Що їх спонукає? Чи варто страждати тільки для того, щоб інші відчули, що є справедливість? Дурні. Ми — дурні, Ховлі. Наше покликання — це безглузда віра в те, ніби ми можемо щось змінити. З останніх сил ми тягнемо ярмо, інколи вириваємося до моря, а в просвітках наївно уявляємо, ніби комусь потрібні. Навіть коли ми розлучаємося з ілюзіями, вже нічого не зміниш: ми зайняли бойову позицію і відступати нікуди. Залишається тільки дивуватися, якого біса ми зробили цей безглуздий вибір. Ми довічно приречені бути do-gooders[64] і не досягти своєї мети. Але, на щастя, правда — річ відносна. І гнучка. Ми вивертаємо і вигинаємо її так, щоб вона вміщалася в наше життя. Хоча б частково. Інколи зловиш бандита — і полегшає. Але ж вічно паразитів труїти не будеш. Захлинешся власною отрутою.
Так у чому тут сенс, Ховлі? Людина все життя простояла коло гармати, а зараз вона нежива. Що ще? Правда відносна. Важко уявити, якщо сам цього не пережив, що з людиною може зробити відчай. Є судові психіатри, які проводять грань між неосудними і злочинцями, та при цьому так крутять і гнуть правду, щоб вона уміщалася в їхні теоретичні, іграшкові світи. Є кримінальна система, у кращому разі здатна захистити від вуличних бешкетників і журналістів, які прагнуть зажити слави ідеалістів, намагаючись викривати тих, хто порушує правила, що нібито оберігають справедливість. Правда полягає в тому, що ніхто не живе по правді й нікому вона не потрібна. А наша правда — це те, з чим нам легко жити, наскільки це від нас залежить.
Він подивився на Харрі.
— То кому потрібна правда про Ендрю Кенсинґтона? Кому стане легко від того, що ми виліпимо потворну і безглузду правду з гострих, небезпечних і ні для чого не придатних предметів? Начальнику поліції? Ні. Муніципальним властям? Ні. Борцям за права аборигенів? Ні. Поліцейській профспілці? Ні. МЗСу? Ні. Нікому. Розумієш?
Харрі захотілося нагадати про родичів Інґер Холтер, але він промовчав. Маккормак зупинився коло портрета молодої Єлизавети II.