— Витуріть його, — сказав той.
Гора м’язів на ім’я Джеф легко перекинула Харрі через плече.
— І що за народ нині пішов, — сказав Теді, обсмикуючи свій блискучий піджак.
Йдучи попереду, Іван відчинив двері.
— Цікаво, чого цей хлопець наковтався? — запитав Джеф. — Його аж трусить від сміху.
— Подивимось, чи надовго цього сміху вистачить, — відгукнувся Іван. — Постав його сюди.
Джеф акуратно поставив Харрі на ноги. Норвежець стояв, злегка погойдуючись.
— Ти вмієш зберігати таємниці, містере? — Іван подивився на нього згори вниз, ніяково посміхаючись. — Знаю, це банальне запитання, але я ненавиджу насильство.
Джеф гоготнув.
— Заткнися, Джефе, це правда. Запитай моїх знайомих. Іван не може завдати болю, скажуть вони. Він потім не засне, ходитиме сам не свій. У світі і так тяжко жити, навіщо ще ламати один одному руки-ноги? Отож. Отож, ти зараз просто підеш додому, і не здійматимемо галасу. Годиться?
Харрі кивнув і почав порпатися в кишенях.
— Хоча це ти сьогодні повівся як останній засранець, — сказав Іван. — Ти.
І він тицьнув пальцем у груди Харрі.
— Ти! — повторив Іван і тицьнув сильніше.
Світловолосий поліцейський почав небезпечно хитатися.
— Ти!
Харрі балансував на п’ятах, розмахуючи руками. Він не обертався і не дивився, що там за ним, але здогадувався. Зловивши своїм затьмареним поглядом Іванів погляд, він широко посміхнувся. Він упав і зі стогоном ударився спиною і потилицею об перші сходинки. Але далі не видав ані звуку.
Джо почув, як хтось шкребеться у двері. Побачивши за склом свого нового постояльця, зігнутого у три погибелі, він зрозумів, що припустився однієї зі своїх рідкісних помилок. Коли він відчинив двері, гість звалився на нього. Якби Джо стояв на ногах не так міцно, вони упали б обоє. Взявши на себе роль милиці, Джо допоміг йому ввійти і посадив на стілець. Потім окинув його пильним поглядом. Блондин і коли винаймав кімнату виглядав не аж дуже, але зараз вигляд у нього був ще той. Один лікоть обідрано до м’яса. Щока розсічена, з носа на брудні штани скрапує кров. Сорочка подерта. А коли дихає, з грудей виривається хрип. Але хоч дихає.
— Що сталося? — запитав Джо.
— Впав зі сходів. Усе гаразд. Треба просто прилягти.
Хоча Джо й не був лікарем, але за шумом під час дихання визначив, що одне-два ребра зламано. Діставши антисептичну мазь і пластир, він обробив найстрашніші рани постояльця і вклав йому в ніс вату. Він хотів ще дати знеболювального, але гість похитав головою:
— Painkilling stuff in ту room.[76]
— Вам потрібний лікар, — сказав Джо. — Я зараз…
— Не треба лікаря. За годину-другу я буду в порядку.
— У вас щось не так з диханням.
— Уже давно. Астма. Дайте мені дві години полежати, і я піду.
Джо зітхнув. Він знав, що робить ще одну помилку.
— Не треба, — сказав він. — Вам потрібно більше двох годин. До того ж не ваша провина, що у нас у Сіднеї такі круті сходи. Вранці я до вас загляну.
Він провів гостя до кімнати, поклав на ліжко і стягнув з нього черевики. На столі стояли три порожні і дві неторкані пляшки віскі. Джо був непитущим, але багатий життєвий досвід переконав його, що з алкоголіками сперечатися марно. Він відкупорив одну пляшку і поставив на столик поряд з ліжком. Хлопець напевно прокинеться із страшним головним болем.
— Слухаю, «Кришталевий храм».
— Алло, я говорю з Марґарет Довсон?
— Speaking.[77]
— Я зможу допомогти вашому синові, якщо ви скажете, що він убив Інґер Холтер.
— Що? Хто говорить?
— Друг. Покладіться на мене, місіс Довсон, інакше вашому синові буде непереливки. Розумієте? Це він убив Інґер Холтер?
— Що це? Розиграш? Хто така Інґер Холтер?
— Місіс Довсон, ви мати Еванса. В Інґер Холтер теж є мати. Лише ми з вами можемо допомогти вашому синові. Скажіть, що Інґер Холтер убив він! Чуєте?
— Я чую, що ви п'яні. Я телефоную до поліції.
— Скажіть це!
— Я кладу слухавку.
— Ска… Чортова сучка!
Коли Бірґіта увійшла до кабінету, Алекс Томарос сидів, відкинувшись на спинку крісла і заклавши руки за голову.
— Сідай, Бірґіто.
Вона сіла в крісло перед скромним письмовим столом Томароса, і Алекс скористався нагодою роздивитися її ближче. Бірґіта мала замучений вигляд. Чорні мішки під очима, засмучене, блідіше ніж звичайно обличчя.
— Кілька днів тому, Бірґіто, мене приходив допитувати один поліцейський. Іноземець, якийсь Ховлі. З розмови стало ясно, що він переговорив з однією чи кількома співробітницями і дістав інформацію… мм… особистого характеру. Звичайно, ми всі зацікавлені в тому, щоб убивство Інґер розкрили, але я просто хочу повідомити, що в майбутньому подібні заяви розцінюватимуться як… мм… зрада. Не варто зайвий раз нагадувати, що в наших складних умовах ми не можемо тримати персонал, якому не довіряємо.
Бірґіта мовчала.
— Сьогодні сюди телефонував чоловік, і я випадково підняв слухавку. Звичайно, він намагався змінити голос і говорити в ніс, але я впізнав акцент. Це знову був містер Ховлі, і запитував він тебе, Бірґіто.
Бірґіта скинула очима:
— Харрі? Сьогодні?
Алекс зняв окуляри.
— Ти знаєш, що подобаєшся мені, Бірґіто, і признаюся, я переживаю цей… мм… витік особисто. Я сподівався, що в майбутньому ми зможемо подружитися по-справжньому. Тож не роби дурниць, інакше ти все зіпсуєш.
— Він телефонував з Норвегії?
— Хотів би я сказати «так», але, на жаль, судячи із дзвінка, це була звичайнісінька місцева лінія. Ти знаєш, Бірґіто, мені приховувати нічого — в усякому разі, у цій справі. А їм більше нічого й не треба. Якщо ти будеш язиком піну збивати про все інше, Інґер це не допоможе. Ну, можу я на тебе покластися, Бірґіто?
— Про що «все інше», Алексе?
Він здивувався:
— Я думав, Інґер розповідала тобі. Як ми з нею їхали разом.
— Куди їхали?
— З роботи. Інґер здавалася мені дуже привабливою, і я був трохи нестриманим. Я просто хотів підвезти її додому і зовсім не збирався лякати. Але боюся, вона зрозуміла мій жарт аж надто буквально.
— Не розумію, про що ти, Алексе. Здається, ти й сам не розумієш. Харрі сказав, де він? Він передзвонить?
— Ей, ей, постривай. Ти називаєш цього хлопця просто Харрі, а коли я про нього заговорив, ти почервоніла. Що відбувається? Між вами щось є?
Бірґіта нервово перебирала руками.
Томарос перегнувся через стіл і простягнув руку до її волосся, але вона роздратовано відштовхнула його.
— Давай без цього, Алексе. Ти дурень, я завжди це говорила. Наступного разу, коли він зателефонує, не будь таким бевзем і запитай, як мені його знайти, гаразд?
Вона встала і, важко ступаючи, вийшла з кімнати.
Коли Лихач увійшов до бару «Крикет», він очам своїм не повірив. Стоячи за стійкою, Барроуз знизав плечима.
— Сидить уже дві години, — сказав він. — П’яний у дим.
У дальньому кутку за їх постійним столиком сиділа непряма причина того, що двоє його товаришів опинилися в лікарні. Лихач намацав біля стегна автоматичний пістолет 45-го калібру марки «Хеклер і Кох» — недавнє придбання — і попрямував до столика. Здавалося, хлопець спав, упираючись підборіддям у груди. На столику стояла напівпорожня пляшка віскі.
— Ей! — гукнув Лихач.
Голова поволі підвелася і нагородила його дебільною посмішкою.
— Я тебе чекав, — прогугнявила голова.
— Ти сів не за той столик, хлопче. — Лихач не ворухнувся.
У нього було ще багато справ — клієнти могли з’явитися коли завгодно, і Лихачу не хотілося, аби цей прибацаний плутався під ногами.
— Спершу ти повинен мені дещо сказати, — сказав хлопець.
— Чому «повинен»? — Лихач поклав руку на пістолет.
— Бо ти тут торгуєш, бо ти тільки що увійшов і зараз тебе найлегше запалити, наркота у тебе із собою, і ти не хочеш, аби я обшукував тебе при свідках. Не рухайся.