Харрі прокинувся від дикого головного болю. Світло било в очі. Харрі зрозумів, що лежить під вовняною ковдрою, і повернувся на бік. Раптом до горла підступила нудота, він виблював на кам’яну долівку. Потім знову відкинувся на лавку, відчув, як у ніс шибонуло жовчю, і став сушити голову над класичним питанням: «Де я?».
Він пам’ятав, як заходив у Ґрін-парк і як несхвально покосився на нього лелека. На цьому спогади уривалися. Тепер він лежав у круглій кімнаті з лавками попід стінами і великими дерев’яними столами осторонь. По стінах розвішені лопати й інші інструменти. Тут же були шланги, а посеред кімнати виднів зливний колодязь. Світло цідилося крізь брудні віконця, розташовані по периметру. На горішній поверх вели залізні кручені сходи, під якими стояло щось подібне до електричної газонокосарки. Сходи скрипіли під чиїмись кроками. На них показався чоловік.
— Доброго ранку, білий брате, — сказав низький і знайомий голос. — Великий білий брате, — голос ближчав. Лежи-лежи.
Джозеф, сивий абориген із племені людей-воронів.
Він відкрив кран на стіні, узяв шланг і змив блювотиння.
— Де я? — спершу запитав Харрі.
— У Ґрін-парку.
— Але…
— У флігелі. Ти заснув на травичці, а заходило на дощ, от я і перетягнув тебе сюди.
— Але…
— Не хвилюйся. У мене є ключі. Це мій другий будинок. — Він виглянув у вікно. — Гожа днинка.
Харрі поглянув на Джозефа. Йому безумовно личило бути бродягою.
— Сторож — мій знайомий. У нас із ним щось як договір, — пояснював Джозеф. — Іноді він бере вихідний, а начальству не говорить — і тоді я працюю за нього: збираю сміття, якщо є, виношу урни, траву стрижу, і таке інше. А натомість інколи заходжу сюди. Часом знаходжу тут їжу. Але, боюся, не сьогодні.
Харрі хотів сказати що-небудь, окрім «але…», проте нічого не спадало на думку. А ось Джозеф сьогодні розбалакався:
— Сказати правду, мені подобається, коли є якесь діло. Час не так тягнеться. Думаєш про щось. Іноді здається, що зайнятий чимось корисним.
Джозеф широко посміхнувся і покрутив головою. Харрі не міг повірити, що зовсім недавно ця людина сиділа в парку мало не у відключці і з нею неможливо було розмовляти.
— Навіть не зрозумів, коли наткнувся на тебе вчора, — вів далі Джозеф. — Невже цей хлопець зовсім недавно сидів у парку, тверезий, бадьорий, пихкав сигаретами? А вчора з тебе слова годі було витягнути. Хе-хе.
— Touche,[83] — сказав Харрі.
Джозеф зник і повернувся вже з пакетиками чіпсів і колою. Простий сніданок виявився напрочуд дієвим.
— Предком кока-коли був засіб від похмілля, який винайшов один американський аптекар, — розповідав Джозеф. — Але йому він видався неефективним, і він продав рецепт за вісім доларів. Хоча, по-моєму, кращого засобу не знайти.
— «Джим-Бім», — з набитим ротом запропонував Харрі.
— Еге ж, окрім «Джима». І «Джека», і «Джоні», і кількох інших хлопців. Хе-хе. Ну як?
— Краще.
Джозеф поставив на стіл дві пляшки.
— Найдешевше вино з Хантер-Веллі, — сказав він. — Хе-хе. Пропустиш зі мною стаканчик, блідолиций?
— Дуже дякую, Джозефе, але червоне вино — це не моє. А немає у тебе, скажімо, віскі?
— Що в мене, по-твоєму, склад? — Джозефа, схоже, образило те, що його щедру пропозицію відкинули.
Харрі заледве сів. Він постарався відновити в пам’яті прогалину з тієї миті, як тицяв у «Рода Стюарта» пістолетом, і до того, як вони буквально кинулися один одному на шию і по-братськи розділили порцію ЛСД. Він так і не зміг пригадати причину такої щирої радості і взаємної симпатії — окрім, мабуть, «Джим-Біма». Зате пригадав, як ударив охоронця в «Олбері».
— Харрі Холе, ти пихатий алкаш, — сказав він собі.
Вони вийшли з флігеля і сіли на траву. Сонце сліпило очі, від учорашньої випивки горіло лице, але щодо іншого могло бути й гірше. Віяв легенький вітерець. Вони розсілися на травичці і милувалися хмарами, що сунули по небу.
— Гарна погода, щоб пострибати, — зауважив Джозеф.
— Стрибати я не збираюся, — відгукнувся Харрі. — Посиджу спокійно або поброджу де-небудь.
Джозеф примружився на сонце.
— Я мав на увазі — пострибати з неба. З парашутом. Skydiving.[84]
— Так ти парашутист?
Харрі прикрив очі долонею і поглянув на небо.
— А хмари? Не заважають?
— Ні, анітрохи. Це ж перисті хмари. Вони на висоті 15 000 футів од землі.
— Ти мене дивуєш, Джозефе. Не те щоб у мене було якесь уявлення про парашутиста, але не думав, що він виявиться…
— Алкоголіком?
— Наприклад.
— Хе-хе. Це дві сторони однієї медалі.
— Справді?
— Ти коли-небудь був у повітрі сам, Харрі? Літав? Стрибав з великої висоти, відчував, як повітря тримає тебе, обіймає і цілує?
Джозеф уже випив півпляшки вина, і його голос потеплішав. Коли він розповідав Харрі про принадність вільного польоту, очі в нього блищали.
— Усі відчуття розкриваються. Тіло волає, що ти не вмієш літати: «У мене немає крил!» — силкується воно перекричати свист вітру у вухах. Тіло впевнене, що ти помреш, і б’є тривогу, загострюючи всі відчуття: може, хоч одне з них знайде рішення. Твій мозок перетворюється на найпотужніший комп’ютер, він фіксує все: шкіра відзначає зростаючу температуру, вуха — зростаючий тиск, очі сприймають кожну деталь і найменші відтінки пейзажу, який простеляється під тобою. Ти навіть відчуваєш запах зовсім близької землі. І якщо вдасться приглушити страх смерті, Харрі, то на якусь мить ти стаєш ангелом. За сорок секунд ти проживаєш ціле життя.
— А якщо не зможеш заглушити страх?
— Не заглушити, а лише приглушити. Він має бути, звучати чистим і ясним звуком. Витвережувати. Адже відчуття загострює не сам політ, а страх. Він приходить як удар, як шалений імпульс, тільки-но ти виплигнеш з літака. Це як ін’єкція. Потім, розчиняючись у крові, страх робить тебе веселим і сильним. Якщо заплющиш очі, то побачиш, як він гіпнотизує тебе своїм поглядом, ніби красива отруйна змія.
— Тебе послухати — можна подумати, що це наркотик, Джозефе.
— Це і є наркотик! — Джозеф активно жестикулював. — Саме так. Ти хочеш, аби політ не кінчався, і що більше стрибків у тебе на рахунку, то важче смикати за кільце. Врешті-решт починаєш боятися передозування: раптом якогось дня ти не відкриєш парашут? Тоді ти припиняєш стрибки. І раптом розумієш, що у тебе вже виникла залежність. Бажання продовжувати гнітить і мучить тебе. Життя здається сірим і позбавленим сенсу. І ось ти вже сидиш у старенькому літаку «Сессна», який цілу вічність піднімається на 10 000 футів і з’їдає всі заощаджені гроші.
Джозеф втягнув повітря носом і заплющив очі.
— Коротше, Харрі, це дві сторони однієї медалі. Життя — гидота, але вибору немає. Хе-хе.
Він звівся на лікті і відсьорбнув вина.
— Я птах, який більше не може літати. Знаєш, хто такий ему, га, Харрі?
— Австралійський страус.
— Молодець.
Заплющуючи очі, Харрі чув голос Ендрю. Звичайно, це Ендрю валявся поруч на траві і розводився про те, що важливо і неважливо.
— Чув історію про те, чому ему не вміє літати?
Харрі похитав головою.
— Тоді слухай. У прадавні часи в ему були крила і він умів літати. Він зі своєю дружиною жив на морському березі, а їхня дочка вийшла заміж за Ябіру, лелеку. Одного дня Ябіру з дружиною принесли додому великий улов, з’їли майже все і в поспіху зовсім забули залишити, за звичаєм, кращі шматки старим Ему. Коли дочка принесла батькові Ему залишки риби, той у гніву відповів: «Хіба я, коли повертався з полювання, не віддавав тобі кращі шматки?!» Він узяв свою палицю та спис і полетів провчити Ябіру.
Ябіру без бою не здавався. Великою галузкою він вибив у Ему палицю. Потім двома ударами перебив тестеві крила. Підвівшись, Ему кинув у зятя спис. Він пробив йому спину і вийшов з рота. Від нестерпного болю лелека полетів на болота, де, як з’ясувалося згодом, спис неабияк став у пригоді йому для ловлі риби. А Ему втік у суху пустелю, де бігає й зараз, намагаючись піднятися в повітря на перебитих крилах.