— Дуже складно, Юне, але так, я теж про це думав. І відкинув цю версію. Пригадай: саме Ендрю допоміг нам «вирахувати» і знайти Вайта за фотографією.
— Та-а-ак, — Юн почухав потилицю олівцем. — Ми впоралися б і самі, але згаяли б час. Знаєш, як часто в таких випадках вбивцею виявляється коханець? У п’ятдесяти восьми відсотках зі ста. Після того, як ти переклав листа, Ендрю знав, що ми постараємося знайти таємного коханця Інґер Холтер. І якщо він хотів прикривати Вайта, то цілком міг про людське око допомагати нам. Тебе, наприклад, не здивувало, що він на фотографії впізнав місто, яким колись гуляв, обкурившись?
— Можливо, Юне, не знаю. Все одно, не думаю, що з цього щось вийде. Хоча, можливо, вбивця — справді Еванс Вайт. Але якби я так думав, нізащо не став би вплутувати в це Бірґіту.
—' А хто ж, по-твоєму, вбивця?
— Маєш на увазі, кого я підозрюю цього разу?
Юн посміхнувся:
— Авжеж.
Харрі потер шию.
— Я вже двічі здіймав тривогу, Юне. Коли втретє кричиш «Вовк!», тобі більше не вірять. Отже тепер мені треба знати напевно.
— А чому ти прийшов до мене, Харрі? Чому не до кого-небудь з начальства?
— Тому що ти можеш дещо з’ясувати тайкома. Так, щоб ніхто не дізнався.
— Щоб ніхто не дізнався?
— Знаю, звучить підозріло. І знаю, тобі є що втрачати — навіть більше, ніж решті. Та крім тебе, Юне, мені ніхто не допоможе. Ну то що?
Юн пильно на нього поглянув.
— Це допоможе знайти вбивцю, Харрі?
— Сподіваюся.
18
Неприємність і прогулянка парком
— «Браво», прийом!
Клацання.
— Рація працює як треба! — гукнув Леб’є. — Як у вас?
— Нормально, — відповів Харрі.
Він сидів на заправленому ліжку й дивився на фотографію Бірґіти на нічному столику. Фото з конфірмації. Така юна, серйозна і незвична — з кучериками і без веснянок, яких, звісно, не видно через те, що фотографію перетримали під час зйомки. Бірґіта погано вийшла на цій світлині. Вона говорила, у неї є й інша, яка може поліпшити настрій у важкі дні — мовляв, усе не так погано.
— Який план? — крикнув Леб’є з кухні.
— Через п’ятнадцять хвилин вона вийде з «Олбері». Там хлопці закріплюють на ній передавач.
— Її довезуть до Дарлінґхерст-роуд?
— Ні. Ми не знаємо, де саме зараз Вайт. Він може побачити, як вона виходить з машини, і щось запідозрити. Від «Олбері» вона піде пішки.
Почувся голос Водкінса:
— Все чудово. Звідси можна непомітно спостерігати за ними. Ми весь час бачитимемо дівчину, Ховлі. Де ти, Ховлі?
— Тут, сер. Я почув. Чудово, cep.
— Як рація, Леб’є?
— Контакт, сер. Усі на місцях. Можна починати.
Харрі знову й знову все зважував. Знаходив «за» і «проти». Сперечався сам із собою. Пробував поглянути під різними кутами. І нарешті вирішив: хай думає, що їй завгодно, вважає це банальністю, дитячістю, хитрим прийомом. Розгорнув дику червону троянду, яку приніс із собою, і поставив у склянку на нічному столику, поряд з фотографією.
Далі замислився. Раптом її це дратуватиме? Що коли Еванс Вайт, побачивши троянду поряд з ліжком, запитає її? Він обережно торкнувся колючок. Ні. Бірґіта, навпаки, відчує його підтримку, це додасть їй сил.
Він поглянув на годинник. Восьма.
— Гей, час починати! — гукнув він у вітальню.
Щось було не так. Харрі не чув, що вони говорять, але до нього долинало потріскування рації у вітальні. Надто часто. Всі знали, що їм робити, і якби все йшло за планом, не треба було б так часто переговорюватися.
— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.
Леб’є зняв навушники, обернувся до Харрі.
— Вона не з’являється, — сказав він.
— Що?!
— Рівно о восьмій п’ятнадцять вона вийшла з «Олбері». Звідти до Кінґз-Крос не більше десяти хвилин ходу. Минуло вже двадцять п’ять.
— Здається, ви говорили, що весь час за нею стежитимете!
— Починаючи з місця зустрічі. Раніше не можна.
— А мікрофон? Коли вона виходила, на ній уже був передавач.
— Контакт пропав. Був — і раптом пропав. Відразу ж.
— Карта є? Куди вона пішла? — Харрі говорив тихо й швидко.
Леб’є дістав із сумки карту Сіднея. Харрі знайшов Паддінґтон і Кінґз-Крос.
— Яким шляхом вона мала йти? — запитав Леб’є по рації.
— Найкоротшим. По Вікторія-стрит.
— Ось, — сказав Харрі. — До рогу Оксфорд-стрит і по Вікторія-стрит, повз лікарню Сент-Вінсент і Ґрін-парк, до перехрестя з Дарлінґхерст-роуд і ще двісті метрів до бару «Голодний Джон». Простіше не буває!
Водкінс узяв мікрофон:
— Сміте, пошліть дві машини на Вікторія-стрит, на пошуки дівчини. Попросіть допомогти тих, хто залишився в «Олбері». Одній машині залишатися коло «Голодного Джона» на випадок, якщо вона з’явиться. Дійте швидко і, якщо можна, безшумно. Як тільки щось з’ясується, доповідайте.
Водкінс відкинув мікрофон.
— Чорт забирай! Що відбувається? Її збили? Пограбували? Зґвалтували? Чорт, чорт!
Леб’є і Харрі перезирнулися.
— Що, коли Вайт їхав по Вікторія-стрит, впізнав її і посадив у машину? — припустив Леб’є. — Адже він бачив її раніше, в «Олбері», міг упізнати.
— Передавач, — сказав Харрі. — Він повинен працювати!
— «Браво»! «Браво»! Говорить Водкінс. Ви отримуєте сигнал передавача? Справді? Напрям «Олбері»? Отже, вона недалеко. Швидше, швидше! Добре. Кінець зв’язку.
Троє сиділи мовчки. Леб’є крадькома зиркнув на Харрі.
— Запитай, чи не бачив хто машину Вайта, — сказав Харрі.
— «Браво», прийом. Говорить Леб’є. Чи бачив хто чорний «Хольден»?
— Negative.[97]
Водкінс схопився і, стиха лаючись, заходив по кімнаті. Харрі, що весь час сидів навпочіпки, раптом відчув, як у нього засмоктало під ложечкою.
Рація знову затріскотіла:
— «Чарлі», я «Браво», прийом.
Леб’є натиснув на кнопку гучного зв’язку.
— «Браво», я «Чарлі», слухаю, прийом.
— Говорить Штольц. Сумочку з передавачем знайшли в Ґрін-парку. Дівчини немає.
— Сумочка? — перепитав Харрі. — А хіба передавач не на ній?
Водкінс засмикався:
— Напевно, забув сказати, але ми обговорювали, що буде, якщо він стане її обіймати… е-е, торкати і… ну ти розумієш. Словом, доторкнеться до неї. Міс Енквіст погодилася, що буде надійніше помістити передавач у сумочку.
Харрі вже надяг куртку.
— Куди ти? — запитав Водкінс.
— Він її чекав, — сказав Харрі. — Можливо, йшов за нею від «Олбері». Вона навіть скрикнути не встигла. Думаю, він скористався хусткою з ефіром. Як з Отто Рехтнаґелем.
— Посеред вулиці? — поморщився Леб’є.
— Ні. У парку. Я йду туди. У мене там є знайомі.
Джозеф без упину кліпав очима. Він був такий п’яний, що Харрі хотілося завити від безсилля.
— Я вирішив, що вони обнімаються, Харрі.
— Я це чую в четвертий раз, Джозефе. Який він на вигляд? Куди вони пішли? У нього була машина?
— Ми з Міккою бачили, як він тягнув її через парк. І вирішили, що вона ще п’яніша за нас. Думаю, Мікка їй навіть позаздрив. Хі-хі. А ось і сам Мікка. Він з Фінляндії.
Мікка, що явно перебрав, лежав на сусідній лавці.
— Дивися на мене, Джозефе. Не моргай! Я повинен її знайти. Розумієш? Той тип — убивця.
— Я стараюся, Харрі. Правда, стараюся. Чорт, я справді хочу тобі допомогти.
Джозеф заплющив очі й від жалості до себе приклав долоню до лоба.
— У цьому парку темно, як у ямі. Я погано розгледів. Здається, він був здоровенний.
— Товстий? Високий? Світлий? Темний? Кульгавий? Бородатий? В окулярах? У капелюсі?
У відповідь Джозеф закотив очі:
— Do уа have a fig, mate? Makes mе kinda think better, уa know.[98]
Та всі сигарети світу не могли зараз вигнати з голови Джозефа хмільний туман. Віддавши йому всю пачку, Харрі велів йому розпитати Мікку, коли той прокинеться. Не надто, щоправда, на це сподіваючись.