Але дечого, як-от заходу сонця в Йоркширі, не можна собі дозволяти. Їжатець збагнув це ще недосвідченим пташеням. До людини, яку треба вбити, або до людей, яким збираєшся заподіяти зло, жалю не відчуваєш. До агентів, із якими працюєш, також маєш відчувати лише нечітке esprit de corps[192]. Насамперед пам'ятай: не можна закохуватися. Якщо, звичайно, хочеш бути успішним шпигуном. У ранній юності Їжатець вів із собою бозна-яку відчайдушну боротьбу, але все ж залишився вірним згаданому кодексу. Подорослішавши, він навчився користуватися своїм метким розумом і був занадто чесним, щоб його приховувати. Він крав у вуличних торговців, у п'ятнадцять міг блискавично розкласти колоду, а міг і втекти, коли бійка видавалася недоцільною. Тож якось, крадучись повз стайні чи провулками Лондона середини століття, він збагнув найважливіше правило «гри заради гри», яке визначало основний вектор 1900 року. Тепер він сказав би, що будь-який маршрут з усіма відгалуженнями, аварійними зупинками та стокілометровими оманливими фінтами залишається тимчасовим або випадковим. Безумовно, він зручний і потрібний, але ніколи не вказує на приховану правду — що всі вони діють не в зрозумілій Європі, а радше на полишеній Богом території між тропіками дипломатії, які їм назавжди заборонено перетинати. Отже, йому довелося грати роль ідеального англійського колоніаліста, який, перебуваючи на самоті в джунглях, щоранку голиться, щовечора вдягається до званого обіду і відданий «Святому Георгію» та «Без пощадку»[193], неначе своїм коханим. У цьому, звісно, була своя цікава іронія. Так Їжатець сам собі показував язика, оскільки обидві супротивні сторони, його і Кротомолда, кожна по-своєму вже встигли вчинити непростиме: перейнятися місцевим духом. Ось і настав день, коли жоден з них уже не переймався, на який саме уряд працює. Неначе таким, як вони, вже годі уникнути — попри будь-які шалені злети та падіння — цієї запланованої на майбутнє Вирішальної Сутички. Щось мало відбутися: хтозна-що і навіть хтозна-коли — як дізнатися? У Криму, Шпіхерні, Хартумі[194] — яка різниця? Аж раптом у цьому процесі вони щось перестрибнули чи пропустили. Хтось засинає, втомившись від турбот, а тут: депеші до МЗС, парламентські резолюції; прокинувшись, він виявляє біля ліжка привида, який вишкірив зуби та щось торочить, до того ж він знає, що привид там і лишиться. Чи не тому вони сприйняли прийдешній апокаліпсис як нагоду для славної гульні чи як грандіозну можливість поглянути, як минає століття та водночас занепадають їхні кар'єри?
— Ви так на нього схожі, — саме казала дівчина, — на мого дядька Івліна: високий, гарний — о! — геть нічого спільного з мешканцями Лардвіка-на-Фені.
— Ха-ха, — спромігся видушити із себе Гожийферт.
Зачувши якусь млявість у його голосі, Їжатець ліниво подумав про те, хто вона — брунька чи квітка; чи, може, віднесена вітром пелюстка, яка летить сама собою. Важко було розрізнити — і щороку ставало важче. Він не знав, чи то до нього нарешті почала підкрадатися старість, чи то її покоління мало якусь ваду. Його однолітки брунькували, квітнули, а відчувши в повітрі хворобу, закривалися, наче деякі квіти під час заходу сонця. Чи є сенс її про це питати?
— Боже мій, — сказав Гожийферт.
Звівши очі, вони побачили змарнілу постать у вечірньому вбранні нібито з головою розсердженого яструба. Голова зареготала, але злісний вираз нікуди не зник. Вікторія аж забулькотіла від сміху.
— Це Гю! — радісно вигукнула вона.
— Він самий, — пролунав голос ізсередини. — Допоможіть мені зняти цю штуку.
Послужливий Їжатець став на стілець і допоміг Г'ю зняти маску.
— Гю Бонґо-Шефтсбері, — безцеремонно сказав Гожийферт.
— Гармахіс[195], — Бонґо-Шефтсбері вказав на порожню керамічну голову сокола. — Бог Геліополя і верховне божество Нижнього Єгипту. Річ справжня: маску використовували в древніх ритуалах.
Він сів поруч з Вікторією. Гожийферт спохмурнів.
— Буквально означає «Гор на обрії», його ще зображують у вигляді лева з людською головою. Як Сфінкса.
— О, — зітхнула Вікторія, — Сфінкс.
Вона видавалася такою зачарованою, що це спантеличило Їжатця: гоже чи таки негоже так захоплюватися цими єгипетськими богами-покручами? Її ідеалом повинен бути або чоловік, або вже справжній сокіл, але ж не оця мішанина.
193
194
Тобто Кримська війна (1853–1856) між Російською імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського королівства за панування на Близькому Сході і Балканах; битва при Шпіхерні 1870 року під час Франко-прусської війни (1870–1871); різні протистояння між махдистами й англійцями за суданський Хартум.
195
Гармахіс — особлива форма давньоєгипетського бога Гора (дослівно ім'я ще можна перекласти як «Гор двох обріїв»), одна з форм бога Сонця. Його зображували або як сфінкса, або з головою кібчика чи барана та сонячним диском чи короною з квітів папірусу.