— Мі chiamava sozzura, — лише це вона змогла вимовити: він назвав мене бридкою.
Їжатець спробував забути цей епізод. Не тому, що йому було огидно, просто ця історія виявила його жахливу ваду: нагадала, що він ненавидів не Кротомолда, а збочене уявлення про те, що таке чистота; не дівчині він тоді співчував, а її людській природі. Йому спало на думку, що доля вибирає дивних агентів. Кротомолд якось міг любити й ненавидіти вибірково. Здавалося, що все перевернулося догори дриґом, адже Їжатець вважав за необхідне вірити в те, що коли вже хто призначив себе рятівником людства, то й любити це людство йому, ймовірно, слід лише абстрактно. Адже варто спуститися до рівня індивіда, і твоя висока мета втрачає чистоту. Відраза до збочень окремої людини може викликати лавиноподібну апокаліптичну лють. Як люди Кротомолда не стали б щиро турбуватися про його добробут, так і він ніколи не дійшов би до того, щоб їх ненавидіти. А гірше те, що Їжатцю не судилося це перевірити; натомість він так і лишиться невмілим Кремоніні, що співає партію де Ґріє, виражаючи почуття згідно з суворо вирахуваним музичним договором. Кремоніні, що ніколи не зійде зі сцени, де запал пристрастей і ніжність — то лише форте й піано, де Паризькі ворота в Ам'єні накреслені з математичною точністю й освітлені акуратними вогнями рампи. Він згадував свій виступ під полудневим дощем: він, як і Вікторія, потребував відповідних декорацій. Здавалося, що все надто європейське надихало його досягати висот беззмістовності.
Було вже пізно; лише двоє-троє туристів ще сиділи в різних кінцях кімнати. Вікторія зовсім не виказувала втоми, Гожийферт і Бонґо-Шефтсбері сперечалися про політику. За два столики від них нетерплячий офіціант валандався туди-сюди. Витончена статура і витягнутий вузький череп свідчили, що він копт, і Їжатець усвідомив, що офіціант був єдиним неєвропейцем, якого вони побачили за весь час, поки тут сиділи. Будь-який подібний дисонанс слід негайно помічати; Їжатець знову схибив. Він ще не призвичаївся до Єгипту, мав ніжну шкіру, а тому уникав єгипетського сонця, немовби щонайменша засмага могла надати йому рис вихідця зі Сходу. Країни за межами Континенту хвилювали його лише тією мірою, якою могли вплинути на долю Європи; ресторан Фінка для нього мало чим відрізнявся від забігайлівки «Voisin»[200].
Нарешті компанія встала, розрахувалася і вийшла. Вікторія побігла через вулицю Шарифа-паші вперед до готелю. З проїзду в австрійське консульство з-за їхніх спин з гуркотом виїхав закритий екіпаж і швидко зник у вологій пітьмі вулиці де Розетг.
— Хтось дуже поспішає, — зауважив Бонґо-Шефтсбері.
— Точно, — сказав Гожийферт. І потім мовив до Їжатця: — На Gare du Caire[201]. Поїзд відходить о восьмій.
Їжатець побажав усім доброї ночі й повернувся до свого pied-à-terre[202] в турецькому кварталі. Такий вибір житла нічого не порушував: він вважав Порту[203] частиною західного світу. Їжатець заснув, читаючи старенький пошарпаний том «Антонія і Клеопатри» і розмірковуючи над тим, чи й досі можна підпасти під чари Єгипту: його тропічну ірреальність, його дивних богів.
О 7:40 він стояв на платформі Gare і спостерігав за тим, як службовці турагентства Кука і Ґейза звалюють у купу валізи та дорожні скрині. За двома рядами колій зеленів невеликий парк з пальмами й акаціями. Їжатець сховався в тіні вокзальної будівлі. Незабаром прибула решта. Він зауважив, що Бонґо-Шефтсбері та Лепсіус обмінялися ледь помітними знаками. Ранковий експрес зупинився саме навпроти якоїсь бійки на платформі. Їжатець обернувся поглянути на Лепсіуса, який переслідував араба, що, мабуть, поцупив його валізу. Гожийферт уже встиг втрутитися. Його світлу шевелюру скуйовдив вітер, поки він мчав через платформу. Він наздогнав араба в дверній проймі, відібрав валізу і здав злодія гладкому поліцейському в тропічному шоломі. Отримавши валізу назад, Лепсіус мовчки позирнув на Гожийферта своїми зміїними очима.
У потязі компанія розділилася по двох сусідніх купе. Вікторія, її батько та Гожийферт опинилися в тому, що межувало із заднім майданчиком. Їжатець відчував, що сер Аластер більше радів би його компанії, однак хотів упевнитися в Бонґо-Шефтсбері. Потяг рушив назустріч сонцю о восьмій годині п'ять хвилин. Їжатець відкинувся назад, слухаючи базікання Мілдред про мінералогію. Бонґо-Шефтсбері не промовив ані слова, поки потяг, проїхавши повз Сіді-Ґабер[204], не повернув на південний схід.