У театрі давали «Манон Леско». Наступного ранку, стоячи під душем, Гожийферт намагався співати «Donna non vidi mai»[213].
— Припини, — попросив Їжатець.
— Ти не хочеш почути, як це треба виконувати? — заревів Гожийферт. — Сумніваюся, що ти здатен чисто заспівати бодай «Та-ра-ра-бум-ді-я».
Та Їжатець і не сперечався. Він вирішив піти на безпечний компроміс.
— A dirle io t'amo, — весело заспівав він, — a nuova vita I'alma mia si desta[214].
Вийшло жахливо; складалося враження, ніби він колись працював у мюзик-голі. Але ж він точно не був де Ґріє! Де Ґріє, лише побачивши ту молоду леді у вікні диліжанса, що їде з Арраса, вже зрозумів би, що має статися. Цей шевальє не дозволяв собі фальстартів чи хибних випадів, не розгадував загадок, не мав вести подвійну гру. Їжатець йому заздрив. Одягаючись, він насвистував арію. Картина слабкості, побачена вночі, знову розквітла перед його очима. Він подумав: якщо я перейду межу, то назад шляху вже не буде.
О другій годині того самого дня генеральний консул вийшов з парадних дверей консульства і сів в екіпаж. Їжатець спостерігав за ним з вікна порожнього номера на третьому поверсі готелю «Вікторія». Лорд Кроумер був чудовою мішенню, проте цим не міг скористатися жоден найнятий ворогом убивця, поки друзі Їжатця були на сторожі. Археолог забрав Вікторію та Мілдред на екскурсію базарами та гробницями халіфів. Гожийферт тим часом сидів у закритому ландо коло самого вікна. Він обережно (як побачив Їжатець) поїхав за екіпажем консула, тримаючись на безпечній відстані. Їжатець вийшов з готелю і пішки попрямував по Шаріа ель-Магхрабі. На наступному розі він побачив праворуч церкву, де голосно лунав орган. Керуючись якоюсь раптовою примхою, він зайшов. Так і є — по клавішах тарабанив сер Аластер. Далекому від музики Їжатцю знадобилося хвилин п'ять, щоб усвідомити, з яким внутрішнім спустошенням виконавець нівечив клавіші та педалі. Музика помережала крихітний простір готичної будівлі заплутаним жилкуванням, що формувало дивні пелюстки. Це був буйний і якийсь південний листяний орнамент. Голова і пальці його не слухалися, чи тому, що він погано піклується про чистоту своєї доньки або про чистоту взагалі, чи то через музичну форму, чи то винен сам Бах — і чи Бах це був? Але звідки міг те знати трохи пошарпаний іноземець Їжатець, який не тямив у музиці. Однак і він зміг піти лише тієї миті, коли музика різко урвалась і в церкві було чути самі відлуння. Тільки тоді він непомітно вийшов на сонце, поправивши шийну хустку, немов у цьому й полягала різниця між цілісністю й розпадом.
Увечері Гожийферт доповів, що лорд Кроумер геть нічого не зробив заради власної безпеки. Їжатець, ще раз усе з'ясувавши з тим далеким родичем слуги, дізнався, що поголос уже ширився. Він знизав плечима і назвав генерального консула недоумком; завтра ж уже 25 вересня. Об одинадцятій він вийшов з готелю й екіпажем вирушив до Brauhaus[215], розташованої за декілька кварталів на північ від саду Езбекія. Він сів за порожній столик біля стіни. Грав акордеон, і Їжатець заслухався плаксивою мелодією, напевно, такою ж старою, як Бах. Заплющив очі, цигарка звисала в нього з рота. Офіціантка принесла мюнхенське пиво.
— Містер Їжатець. — Він звів очі. — Я за вами стежила.
Він кивнув і всміхнувся; поруч сіла Вікторія.
— Папа вмре, якщо дізнається. — Вона зухвало дивилася йому просто в очі.
Акордеон замовк. Офіціантка поставила на стіл два пива «Крюґер».
Він прикусив губу на знак прихованого співчуття. Вона шукала і знайшла в ньому жіночі риси; перша з цивільних, хто це побачив. Він вирішив не вдаватися в розпити про те, як вона дізналася. У вікно вона його помітити не могла. Їжатець сказав:
— Сьогодні вдень він був у німецькій церкві та грав Баха, ніби той Бах — все, що в нього лишилося. Тож, можливо, він здогадався.
214